УДК 352.9

 

C. В. Онищук,

кандидат наук з державного управління, доцент,

здобувач кафедри парламентаризму та політичного менеджменту,

Національної академії державного управління при Президентові України

 

УЧАСТЬ ЦЕРКОВ У ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ ЯК ЧИННИК ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

 

S. V. Onishchuk,

candidate of sciences in public administration, associate professor,

the applicant of the department of parliamentarism and political management,

National academy of public administration under the President of Ukraine

 

THE PARTICIPATION OF CHURCHES IN THE POLITICAL PROCESS AS A FACTOR OF STATE BUILDING MODERN UKRAINE

 

Розкрито роль церков в політичних процесах, зокрема в кон­тексті державотворення. Показано, що державотворча позиція церков, кон­фе­сій, священнослужителів і вірних є наріжним каменем, що визначає роль релігійного чинника в політичних процесах України.

 

The role of churches in political processes, in particular in the context of the establishment of the state. It is shown that state the position of the churches, denominations, clergy and believers is the cornerstone of the determining role of the religious factor in the political processes in Ukraine.

 

Ключові слова: держава, державне управління, церква, державотворчий процес, свобода совісті, суспільні інститути.

 

Key words: state, government, сhurch, state creative process, freedom of conscience, public institutions.

 

 

Вступ. В умовах перманентної соціально-економічної та політико-ідео­логічної кризи, яка супроводжує розвиток України протягом усього періоду незалежності, а також актуалізації проблеми соціальної й духовної апатії більшості громадян, саме релігія посідає місце до­мі­нантної ціннісної орієнтації суспільства.

Роль церкви в політичних процесах – зокрема в кон­тексті державотворення – часто є визначальною (показово, що в більшості країн Європи історично релігію розглядають як об’єд­нав­чий чинник у нестабільному суспільстві, а значну роль у консо­лі­дації країн ЄС відіграє їх відчуття належності до так званої «великої християнської спадщини»).

Стан дослідження. Питання про участь церков у політичних процесах досліджують: А. Арістова, М. Бабій, В. Бондаренко, С. Бублик, В. Єленський, М. Закович, С. Здіорук, А. Киридон, О. Кисельов, В. Климов, А. Колодний, І. Онищук, П. Яроцький, С. Сьомін та інші.

Заходи з проведення міжнародних науково-практичних конференцій, на яких розглядалися проблеми державно-церковних відносин в різних країнах світу, а  особливо в Україні засвідчують науковий інтерес та вагомість даної проблематики.

В українській теорії державного управління ще не створено належної доктринальної бази дослідження ролі церков у державотворчому процесі, що є одним з негативних факторів на шляху до вдосконалення державної політики у сфері конфесійних відносин.

Мета наукової статті. Недослідженість ролі церков у політичних процесах як чинника державотворення сучасної України визначає мету, яка полягає у розкритті проблем ролі церков у сучасних політичних процесах.

Результати. Сьогодні в багатьох країнах світу релігія стає інструментом політичної мобілізації, чинником політичної ідентифікації і полі­тич­ної підсилюваності, щобільше, церкви починають наближатися до формулювання власного запиту до політики в ідейно-доктри­нальних формулах [10, с. 202], що, своєю чергою, викликає «зво­ротну реакцію», тобто втручання політичних структур у релігійні справи. Ці процеси нерідко призводять до порушення чинного за­конодавства, що регулює державно-церковні відносини, прав та свобод людини й громадянина тощо.

Парламентська асамблея Ради Європи, реагуючи на стурбованість європейського співтовариства таким станом справ у сфері взаємодії релігії та політики, особливо враховуючи політику мультикультуралізму, ще 27 січня 1999 року прийняла документ «Рекомендація 1396 з релігії та демократії». У ньому, зокрема, зазначалося, що «розв’язання релігійних проблем не є справою політиків», а релігії, своєю чергою, «не повинні посіс­ти місце демократії або домагатися політичної влади» [9, с. 24].

В Україні церква від початку доби незалежності є від­окрем­леною від держави (а отже, і від політики) [6]. Разом з тим, во­лодіючи потужними матеріальними та людськими ресурсами, ма­ючи безпосередній вихід на електорат, вона фактично стала не лише невіддільним елементом суспільно-політичних процесів, але й сама розпочала боротьбу за місце на «політичному Олімпі» [15, с. 299]. Своєю чергою, політична влада традиційно намагалася та нама­гається використовувати релігію як мобілізаційний або дезінте­гра­ційний фактор.

Співвідношення політики і релігії є багатовимірним явищем. Воно може виявлятися і у вигляді взаємодії в ході реалізації їх со­ціальних функцій, і у формі взаємовпливу. Регулюючи суспільне життя, політика впливає і на релігію, формуючи законодавчі рамки її функціонування, правового становища релігійних організацій, за­хи­щаючи права громадян на свободу совісті, гарантуючи умови для міжконфесійного примирення і порозуміння. Своєю чергою, розви­ток політичного процесу визначається і співвідношенням політич­них сил та характером політичної структури, і переважальними в суспільстві духовними принципами та ідеалами, які багато в чому зумовлені домінантними релігійними вченнями [10, с. 200].

Більше того, певна аналогія простежується між структурними елементами релігії (релігійна свідомість, релігійна діяльність, релі­гійні відносини, релігійні організації) і політики (політична свідо­мість, політична діяльність, політичні відносини, політичні організації). Схожими є й деякі функції цих суспільних феноменів, зокрема ре­гулятивна та інтегративна. І політика, і релігія покликані забез­пе­чувати функціонування суспільної системи, стабільність і громад­сь­кий порядок, відносини між людьми і суспільними групами, згла­джу­вати виникаючі суперечності [10, с. 199–200].

Загалом основними напрямами взаємовпливу релiгiї, як однієї із форм суспільної свiдомостi, а отже й церкви та політики, є, по-перше, вплив релiгiї як своєрідної iдеологiчної системи. При цьому варто враховувати, що релігія виконує функцію обґрунтування та підтримки цінностей суспільства. Останні, зі свого боку, тією чи іншою мірою впливають на політичну діяльність, а отже на став­лення до влади, опозиції тощо. В цілому вплив церкви на політичні процеси обумовлений самою природою релігії та її функціями, адже релігія формує суспільні практики своїх адептів. Відбувається своє­рідне «накладання» релігійних практик на інші суспільні відноси­ни [4, с. 12].

По-друге, політичні сили використовують релiгiю, церкву у своїх цілях для того, щоб надати вiдповiдного характеру політич­ним організаціям або громадським об’єднанням. Щобільше, релігію політика може використовувати і використовує як засіб збереження влади, оскільки поруч з численними концепціями, покликаними зо­рієнтувати свідомість людей на підтримку того чи іншого по­лі­тич­ного режиму, важливе значення має релігія, яка впродовж віків на­вчала маси тому, що «всяка влада від Бога» [10, с. 199].

По-третє, віряни об’єднуються в різноманітні групи інтересів, звертаючись при цьому до релiгiї як iдеологiчного оформлення своїх iнтересiв та цілей, які вони намагаються захистити чи нав’язати іншим групам або суспільству загалом. Церква, яка є найбільш струк­турованою релігійною інституцією, що вирізняється верти­кальними ієрархічними зв’язками, високим рівнем відповідності загаль­носу­спільним і загальнолюдським цінностям, розробленими ефектив­ними механізмами впливу на суспільну свідомість та засобами ре­гуляції соціальної поведінки [11].

За умови, що вона не має тоталітарного характеру, визнає суспільну природу людини і, як на­слідок, допускає активну участь своїх прихожан у суспільно-по­літичному житті країни. Більше того, церква може бути загально­національною, універсальною, і в такому випадку вона інтегрує весь соціум, відповідає релігійно-духовним потребам максимально мож­ливої кількості населення країни, або не мати такого характеру та лише частково інтегрувати певні частини суспільства і тяжіти до щільної взаємодії з державою, а не із суспільством [11].

По-четверте, церква відіграє важливу роль у політичній соціа­лізації особистості. Сутність останньої полягає у «сходженні» осо­бистості від простої інформованості до усвідомлення політичних переконань та активної життєвої позиції [3, с. 25]. Це відбу­ва­ється через дію певних агентів політичної соціалізації – інститутів та організацій, які впливають на політичні установки громадян [12, с. 107]. Церква відноситься до неполітичних агентів політичної со­ціалізації, при цьому вона впливає на ціннісні установки людина або прямо (недільні школи, проповіді тощо), або опосередковано (на­приклад, через релігійне виховання в сім’ї).

Як свідчить світовий досвід, будь-яка релігійна спільнота, перебуваючи в меншості чи будучи придушеною державою, висту­пає за рівність релігій, співпрацю їх послідовників у найрізно­ма­ніт­ніших сферах. Однак, звільнившись від тиску влади, а тим паче пе­ретворившись на домінантну, вона прагне використати можливості політичної влади для зміцнення своїх позицій і впливу на суспіль­но-політичне життя. Нерідко в таких випадках політика іде на­зуст­річ релігії, використовуючи її потужний мобілізаційний потенціал у власних інтересах. Як наслідок, виникає загроза політизації релігії і релігізації політики [10, с. 201].

В Україні на сьогодні проблема участі церкви в політичних процесах, а більш загально – впливу релігії на політику – є вкрай актуальною, оскільки Україна не є монорелігійною державою. З од­ного боку, політична і релігійна диференціація в умовах розбудови державності і національно-духовного відродження постає важливим атрибутом демократичності, ознакою громадянського суспільства, з іншого – може вести до напруження і конфронтації в суспільстві, дезінтеграційних процесів [1, с. 3].

При цьому в сучасній Україні вплив церкви як інституту громадянського суспільства є більш потужним, ніж вплив політич­них партій або державних діячів, що підтверджують результати числен­них соціологічних опитувань, проаналізовані в попередніх розділах монографії. Отож, вітчизняні політичні партії та окремі політики традиційно використовують церкву в боротьбі за електорат, оскіль­ки без врахування соціально-політичних, ідеологічних, культурних імперативів вірного населення країни (особливо зважаючи на висо­кий рівень маніфестованої релігійності в Україні), не можна розра­ховувати на ефективну діяльність органів державної влади, політич­них партій, громадських об’єднань тощо.

Разом з тим, вплив церкви на політичні переконання вірян, зазвичай, не є високим. Так, рівень впливу церкви на політичні пере­конання громадян 2013 року, порівняно з 2000-м та 2010-м, майже не змінився: відповідь «зовсім не впливає» у 2000 році та 2010-му вибрали по 12% опитаних, 2013 року – 9%; «частково впливає» – 3%, 4% і 2% відповідно. Показово, що порівняно частіше вплив на свої політичні переконання визнають вірні УГКЦ (13% – прислу­хаються до тих політичних думок та ідей, що пропагуються в їх ре­лігійній організації, ще 7% – визнають, що на їхній політичний ви­бір частково впливає позиція релігійної організації) [13, с. 24].

Вплив релігійного чинника на процес вибору варто обов’язково враховувати тоді, коли різноспрямованість політичної орі­єнтації релігійних організацій накладається на тиск світоглядних, ідео­логічних, мовних, етнічних, регіональних чинників [16].

Показовим фактором, який свідчить про політизацію релігії в Україні, є створення та існування політичних партій, ідеологія та програмні документи яких побудовані на релігійно-конфесійній основі. Зокрема, до них відносяться Республіканська християнська партія України, Партія мусульман України, Християнсько-демо­кра­тична партія України, Соціально-християнська партія та ін. Це свід­чить про те, що, з одного боку, існує інтерес і громадян, і політиків до релігійно-політичних проблем, які не знайшли адекватного вирі­шення у програмах інших політичних сил. З іншого боку, ці партії часто створюються кон’юнктурно, з огляду на проблеми, які існу­ють всередині православного середовища, або ситуативні виклики. Однак подібні партії політико-релігійного спрямування не мають значної підтримки серед громадян та не здатні реально впливати на політичну ситуацію в країні, залишаючись у маргінальній ніші.

Заразом зі середини 1990-х років спостерігалося посилення конкретизації вимог релігійних організацій до партій і блоків, які пре­тендували на їхню підтримку на виборах. Зокрема, йшлося про га­рантії політичної підтримки в міжконфесійному протистоянні і за­ко­нодавчого забезпечення більш сприятливих умов для діяльності церкви у сфері освіти, силових структурах (перш за все Збройних си­лах України), врегулювання проблем реституції та правового ста­ту­су майна релігійних громад [16].

Паралельно із цим серед правлячої верхівки стало традицією відвідувати церковні богослужіння на великі християнські свята, будувати церкви за власний кошт тощо. Укоріненою при цьому в по­літичному й державно-управлінському дискурсі є думка про те, що Україна є православною, рідше – християнською державою. Врахо­вуючи подібні стереотипні уявлення про релігійні орієнтації пере­важної більшості, політичні партії та окремі політики схильні декла­рувати свою належність до однієї з традиційних українських хрис­тиянських конфесій – УПЦ КП та УПЦ МП, рідше – УГКЦ та УАПЦ [17, с. 129].

При цьому політики, які не є компетентними у справах міжцерковних взаємовідносин, часто проголошують тези про необхідність об’єднання українського православ’я в єдину По­міс­ну православну церкву або ж надання особливого статусу єдиній «канонічній» УПЦ МП. Ці лозунги є декларативними і часто маску­ють спроби маніпуляції суспільними настроями і почуттями вірую­чої частини електорату [17, с. 130]. Небезпечною для цілісності України є також підтримка планів деяких посадовців і діячів УАПЦ щодо поділу території України на канонічні території Московського і Константинопольського патріархатів [16].

Водночас, зважаючи на той факт, що Україна не є мо­но­ре­лігійною державою, політичні сили й окремі політики (передусім загальнонаціонального масштабу) намагаються бути обережними щодо своїх офіційних релігійних поглядів, оскільки педалювання на­лежності до однієї церкви може відвернути громадян, які є при­хо­жанами інших церков. З іншого боку, для політиків або політичних сил, які орієнтуються на регіональний рівень (наприклад, мажо­ри­тарників) орієнтація на переважальну в регіоні церкву є логічною з погляду здобуття максимальної підтримки на виборах.

Окремо варто звернути увагу на взаємодію церков та прези­ден­тів України (у силу персоналізації інституту президента). Л. Крав­чук, Л. Кучма та В. Ющенко намагалися дотримуватися рівного став­лен­ня до всіх церков та релігійних організацій в Україні, за­прошуючи глав найбільших конфесій на урочисті зустрічі з приводу тих чи інших подій загальнодержавного значення, беручи участь в різнома­нітних круглих столах, конференціях з проблем церковного життя в Україні тощо. Однак за часів президентства В. Януковича ситуація радикально змінилася. Так, впродовж 2010 року не було проведено жодної зустрічі В. Януковича або інших перших осіб держави ні з ВРЦіРО, ні з іншими об’єднаннями релігійних організацій, ні з пред­ставниками окремих церков і релігійних організацій (за винятком УПЦ) – попри численні звернення до президента і з боку ВРЦіРО та інших релігійних об’єднань, і окремих церков. Щобільше, усі листи і звернення залишалися без відповіді. Разом з тим, 2010 року прези­дент неодноразово зустрічався з керівництвом УПЦ МП та Руської православної церкви, а також брав участь у заходах, що їх про­во­ди­ла РПЦ. Значно активізувалася присутність в Україні Московського патріарха і всієї Русі Кирила [13, с. 2–3].

У наступні роки відпо­відні зустрічі відбувалися вкрай нерегулярно, а їх результативність була мінімальною. Фактично, її основним конструктивом було те, що президент наголосив на рівності в Україні всіх церков [13, с. 5].

Показовим у контексті взаємовідносин з владою є ставлення громадян до ролі церкви у цих процесах. Так, 2013 року поменшало (із 63% у 2010-му до 57%) впевнених у тому, що «церква не по­вин­на втручатись у відносини між людиною і владою». Водночас, збіль­ши­лася кількість тих, хто вважає, що, залежно від ситуації, церква повинна або підтримувати, або критикувати владу – 17% проти 10% у 2010 році. Збільшення спостерігалося у всіх регіонах і всіх групах за релігійним самовизначенням. На Заході та Сході збільшилися також частки тих, хто вважає, що «церква зобов’язана критикувати владу, оскільки її місія – викривати неправду і зловживання»: на Заході – із 6% до 11%, на Сході – з 9% до 17%. Частки тих, хто поділяє протилежну позицію – «церква зобов’язана підтримувати державну владу, оскільки немає влади не від Бога» – лишилися фак­тично без змін: цю тезу підтримують 8% вірних, 5% тих, хто вага­ється, 3% невірних [13, с. 26].

Що стосується політизації церкви, то потрібно враховувати той факт, що одним із чинників цивілізаційної ідентифікації є релігія. Відповідно, політичні рішення часто мають релігійне під­ґрунтя. Тож політизація церкви в цьому контексті полягає у ство­рен­ні соціально-політичних концепцій і в завуальованій формі, і від­кри­тій участі церкви в політиці.

Крім того, в історії України були такі періоди, коли релігію використовували як засіб мобілізації для політичної боротьби. У кризові періоди релігійні ідеали і гасла часто виходили на перший план. Релігія в умовах секуляризації, відродження національної сві­домості дедалі більше пристосовується до світського способу життя і мислення, синтезуючись з ним [1, с. 9]. Як наслідок, наприкінці ХХ ст. постало питання про доповнення соціального вчення хрис­тиянства політичним дискурсом. Радикальні зміни у світі, зокрема в посткомуністичних країнах, загострили проблему політизації суспіль­ного життя загалом і релігійного зокрема. Незважаючи на прого­ло­ше­не окремими ієрархами дистанціювання від політики, на прак­ти­ці їм доводиться втручатись у суспільно-політичне життя [1, с. 10].

Духовний статус церкви не дозволяє їй безпосередньо втру­чається в політичне життя держави і суспільства, однак історична традиція і сучасний досвід багатьох країн засвідчує, що церкви не­рідко втягуються в політичні процеси. Так, у Російській Федерації, попри законодавче відсторонення церкви від держави, її вплив на політичні процеси в країні та суспільстві є значним. Наприклад, пред­ставники світської й духовної влади часто дають спільні інтерв’ю та прес-конференції щодо різноманітних питань суспільно-політич­ного життя тощо [4, с. 12].

До суспільно-політичної діяльності духівництво часто спону­кає прагнення наповнити суспільно-політичну сферу життя суспіль­ства моральним компонентом, оскільки певні обставини, що скла­лися історично, вимагали від політичних та громадських діячів пере­гляду й послаблення морального контролю над рішеннями та діями (зокрема йдеться про війну, революцію, меншою мірою – вибо­ри) [17, с. 129].

Крім того, церква є таким суспільним інститутом, вплив на інші суспільні відносини якого, його внутрішня структура можуть зробити її організацією панування, що слугує або потребам власних володарів, або потребам носіїв політичної влади, яких зуміла під­ко­рити собі церква [5, с. 12]. При цьому реалізувати функцію пред­ставництва і захисту духовних, соціальних інтересів великої кіль­кос­ті людей, яких церква об’єднує, вона може лише через співпрацю з наявними державно-громадськими структурами, невіддільними від політики.

У межах комплексного підходу до формування передви­бор­чих стратегій різні політичні партії, використовуючи передусім сис­тему неформальних домовленостей, взаємопов’язаність політичних і релігійних діячів на рівні регіональних еліт (зокрема їхні зв’язки у сфері підприємництва), намагаються налагодити дієву співпрацю з керівництвом церков [16]. На офіційному рівні в Україні церква відмовилася від участі в політиці, проте формальні й неформальні зв’язки між провідними церквами і державним апаратом існують та поглиблюються з кожною новою виборчою кампанією (так, діяль­ність основних церков має чітко окреслене регіональне забарв­лен­ня, яке, своєю чергою, значною мірою збігається з «електоральною картою» (особливо на президентських виборах). Зокрема, УПЦ МП переважно охоплює Схід та Південь України, УПЦ КП – Центр та Волинь, УАПЦ та УГКЦ – Захід. Показовим у цьому контексті є іс­ну­вання своєрідної «узгодженості» дій місцевих державних адмі­ні­страцій та регіональних церковних осередків з різних питань життє­діяльності суспільства).

Водночас варто зазначити, що рівень довіри до церкви не завж­ди адекватний її політичним можливостям. А що стосується політичної агітації, яку здійснюють пред­став­ники церкви, то вона є нелегітимною, оскільки жоден нормативний документ, що стосується діяльності конфесій на території України, не регламентує можливості участі релігійних організацій у полі­тичному житті, проте практика свідчить про протилежне. Однак як громадяни країни священики не позбавляються права брати участь у політичному житті, проте в законодавстві України не виписано ме­ханізмів участі духівництва у виборчому процесі, а тому залежно від політичної ситуації та позиції тієї чи іншої церкви роль церкви у виборах зазнає певних видозмін. З огляду на це, можна конста­ту­вати існування безпосередньої й опосередкованої участі духів­ницт­ва у виборчому процесі. Безпосередня участь виявляється через бало­тування духівництва до рад різних рівнів, його участь у складі по­літичних партій [17, с. 131].

Досвід парламентських та президентських виборів яскраво висвітлив конфесійне структурування українського політи­куму та політичні симпатії чи антипатії українських церков. Напе­редодні парламентських виборів майже всі церковні ієрархи вислов­люють (щоправда, у завуальованій формі) своє бачення політичного обличчя майбутньої Верховної Ради, міркування з приводу того, за кого варто голосувати.

До причин політичної активності церкви, участі духівництва у виборчому процесі потрібно відносити прагнення досягти такої мо­делі державно-церковних відносин, за якої церкві надавався б ста­тус активного чинника, здатного впливати на ухвалення державних рішень. В ідеалі – це прагнення впровадження християнських прин­ципів моралі безпосередньо в політику, державні структури [17, с. 131]. Інтерес церкви до політики спричинений також прагненням відстояти ті інтереси церкви, що безпосередньо стосуються її ді­яль­ності: захист церкви від тиску державних чинників; безперешкодне провадження освітньої, просвітницької, благодійницької діяльності; захист моральних основ суспільного життя.

Роль церкви у виборчому процесі також зумовлена наявною в країні моделлю державно-церковних відносин, яка визначає спосіб, шляхи, інтенсивність взаємодії церкви з державою. При цьому на це впливають політичні (політичний устрій, чинники внутрішньо­полі­тичного та зовнішньополітичного порядку), соціальні (характер су­спільних відносин) та історичні (історичні традиції, що є відмін­ними в різний історичний період) чинники [3, с. 598].

Аналізуючи вплив церкви на політичні процеси в Україні, вар­то зважати на чинник конфесійної гетерогенності українського су­спільства. Разом з тим, церковні діячі добре усвідомлюють небезпеку використання політичних чинників, влади в міжконфесійних непорозуміннях, втручання в політичний процес для задоволення вузькоконфесійних інтересів. На неприпус­тимості таких дій було наголошено ще 21 липня 1997 року у при­йня­тому главами низки українських церков та релігійних організацій «Меморандумі про не сприйняття силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах» [7].

Церква не надає переваги якійсь одній партії, применшуючи значення іншої. Як зазначив І. Онищук, найкраща політика – це та, яка веде до загального добра. Ось принцип побудови громадянського суспільства. А демо­кратія виражається в повазі до гідності людини та прав людини. Лю­дина – це суб’єкт, а не об’єкт. Гідність людської особи є основою для захисту своїх невіддільних прав. Відмінність між церквою і дер­жавою має фундаментальне значення для християнства. Церква зав­жди наполягала на своїй свободі слова, дії та автономії перед по­літичною владою, яку вона поважає і якій сприяє, особливо коли вона служить загальним надбанням, а цивільне право поважає при­родне право [8, с. 159].

Отже, в підсумку можна говорити про своєрідний симбіоз між політикою (владою) та церквою, який є взаємовигідним для обох сторін. При цьому показово, що загалом громадяни не впевнені, що церква в Україні впливає на моральність української політики – за п’ятибальною шкалою цей вплив 2013 року оцінили у 2,39 бала: від 2,87 на Півдні до 2,21 на Сході. Віряни оцінюють зазначений вплив вище, ніж невірні – 2,56 і 1,58 бала відповідно. При цьому зазна­че­ний вплив є, на думку опитаних, позитивним (35%) або нейтраль­ним (31%). Негативний вплив відзначили лише 12% опитаних. За­разом, на думку громадян, політики впливають на церкву більшою мі­рою, ніж церква на моральність політики. Їх вплив на церкву оці­не­но у 3,27 бала: від 3,33 на Півдні до 3,20 на Сході. Прикметно, що вплив по­літиків на церкву є негативним – так вважає 44% опитаних [14, с. 9].

Складний характер політичного структурування в Україні та­кож доповнюється відсутністю єдиної «державної церкви». Наяв­ність же регіонально-релігійного поділу є вкрай негативним факто­ром для унітарної держави, якою є Україна. Крім того, протистояння всередині українського православ’я, яке вміло використовують про­тивники єдиної Української православної церкви, негативно впли­ває на державотворчі процеси [15, с. 302–303].

Разом з тим, роль церкви в суспiльно-полiтичних процесах в Україні може бути й позитивною, однак за умови, що вона буде спря­мована на активiзацiю церковної дiяльностi передусім у контексті державотворення. Зокрема, йдеться про апеляцію до загально­де­мо­кратичних ідеалів, гуманістичних принципів, справедливості, соці­альної рівності, регламентацію духовних i матеріальних запитів громадян, екологічну проблематику, активiзацiю зусиль з розв’я­зання мiжцерковних конфлiктiв, виховання поваги до культури та мови українського народу, суверенітету й територіальної цілісності України тощо. Входження ж України до Європейського Союзу важливе для Укра­їнської православної церкви тому, що це гарантія збереження укра­їнської держави [14].

Що стосується участі церков у політичних процесах в кон­тексті державотворення, то державотворча позиція церков, кон­фе­сій, священнослужителів і вірних є наріжним каменем, що визначає роль релігійного чинника в політичних процесах України. Якщо вона конструктивна, роль релігійного чинника загалом можна визнати як позитивну. І навпаки, якщо в процесі розбудови держави та чи інша конфесія займає неконструктивну позицію, її роль руй­нівна і шкідлива [2]. Відповідно, навколоцерковні події в Україні в умовах розбудови державності нерідко мали відкрито політичний характер. З кінця 1990-х років релігійні питання фактично по­діляють країну на Захід, який підтримує УГКЦ, УАПЦ, УПЦ КП, та Схід, який підтримує переважно УПЦ МП [1, с. 12].

Висновки. Загалом для того, щоб участь церков у політичних процесах сприймалася передусім як чинник державотворення в сучасній Ук­раїні, церкви, органи державної влади, інститути громадянського суспільства повинні сприяти:

– мінімізації релігійних факторів під час процесу ухвалення політичних та державно-управлінських рішень;

– удосконаленню законодавства щодо свободи совісті та від­окремлення церкви від держави;

– деполітизації релігійного середовища (особливо під час ви­борів на різних рівнях);

– відмові церкви від державних привілеїв, отриманих перед­усім через політичну лояльність до чинної влади;

– подоланню міжконфесійних конфліктів шляхом відкритого діалогу, зокрема через залучення громадських організацій, не­дер­жавних аналітичних центрів, які спеціалізуються на релігійній те­матиці.

 

Список використаних джерел.

1. Євдокимова Т. В. Взаємовідносини політики і релігії в соціокультурному просторі (соціально-філософський аналіз) : авто­реф. дис. ... канд. філос. наук : 09.00.03 / Т. В. Євдокимова ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – 16 с.

2. Журавський В. Релігійні чинники у політичному процесі України [Електронний ресурс] / В. Журавський // УНЦПД. – Режим доступу : http://www.ucipr.kiev.ua/publications/religiini-chinniki-u-politichnomu-protcesi-ukraiini (10.12.2013). – Назва з екрана.

3. Загородній Ю. І. Політична соціалізація студентської мо­лоді в Україні: досвід, тенденції, проблеми / Ю. І. Загородній, В. С. Ку­рило, С. В. Савченко. – К. : Генеза, 2004. – 144 с.

4. Коваль І. В. Взаємодія церкви та інститутів громадян­ського суспільства: політологічний аналіз : дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / І. В. Коваль ; Прикарпат. нац. ун-т ім. Василя Сте­фаника. – Івано-Франківськ, 2007. – 196 с.

5. Коваль І. В. Взаємодія церкви та інститутів громадян­сь­кого суспільства: політологічний аналіз : автореф. дис. ... канд. по­літ. наук : 23.00.02 / І. В. Коваль ; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. – Львів, 2007. – 18 с.

6. Конституція України № 254к/96-ВР від 28.06.1996 [Елек­тронний ресурс] // Інтернет-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=254%EA%2F96-%E2%F0 (26.03.2014). – Назва з екрана.

7. Меморандум християнських конфесій про несприйняття силових дій у міжконфесійних взаємовідносинах // Людина і світ. – 1997. – № 8. – С. 25–26.

8. Онищук І. І. Замойський синод 1720 р.: історично-юри­дичний аналіз : моногр. / І. І. Онищук. – Івано-Франківськ : Лабо­раторія академічних досліджень правового регулювання та юри­дич­ної техніки, 2014. – 274 с.

9. Рекомендація 1396 (1999) з релігії та демократії // Лю­дина і світ. – 1999. – № 8. – С. 24–32.

10. Релігійний чинник у процесах націє- та держа­вотво­рення: досвід сучасної України : [моногр.]. – К. : Ін-т політ. і ет­нонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. – 272 с.

11. Рибачук М. Громадянське суспільство і церква [Елек­тронний ресурс] / М. Рибачук // Сучасна українська політика. По­літики і політологи про неї. – Вип. 5. – Режим доступу : http://lib.chdu.edu.ua/pdf/pidruchnuku/21/4.pdf. (11.01.2014). – Назва з екрана.

12. Сравнительная политология сегодня: Мировой обзор : учеб. пособие / Г. Алмонд, Дж. Пауэлл, К. Стром, Р. Далтон ; сокр. пер. с англ. А. С. Богдановского, Л. А. Галкиной ; под. ред. М. В. Иль­ина, А. Ю. Мельвиля. – М. : Аспект Пресс, 2002. – 538 с.

13. Україна-2013: державно-конфесійні відносини // На­ціо­нальна безпека і оборона. – 2013. – № 1 (138). – 68 с.

14. УПЦ КП може відмовитися від об’єднання з УПЦ МП [Електронний ресурс] // Дзеркало тижня. – Режим доступу : http://dt.ua/UKRAINE/upc-kp-mozhe-vidmovitisya-vid-ob-yednannya-z-upc-mp-140747_.html (31.03.2014). – Назва з екрана.

15. Худоба Н. Духовно-релігійна складова державотворення України / Н. Худоба // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2009. – № 2. – С. 298–306.

16. Чорноморець Ю. Церкви і політика: вибори 2002 року / Ю. Чорноморець [Електронний ресурс] // Контексті. – 2002. – № 2 (14). – Режим доступу : http://www.ucipr.kiev.ua/publications/
tcerkvi-i-politika-vibori-2002-roku (11.01.2014). – Назва з екрана.

17. Яцишин У. Роль церкви і духовенства у виборчому про­цесі України / У. Яцишин // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2011. – Вип. 23. – С. 128–133.

 

References.

 1. Yevdokymova, T. V. (2002), "The relationship of politics and religion in social and cultural space (socio-philosophical analysis)", Ph.D. Thesis, Kyiv nats. un-t im. T. Shevchenka, Kyiv, Ukraine.

2. Zhuravs'kyj, V. (2013), "Religious factor in the political process Ukraine", available at: http://www.ucipr.kiev.ua/publications/religiini-chinniki-u-politichnomu-protcesi-ukraiini (Accessed 04 Oct 2014).

3. Zahorodnij, Yu. I. Kurylo, V. S. and Savchenko, S. V. (2004), Politychna sotsializatsiia students'koi molodi v Ukraini: dosvid, tendentsii, problemy [Political socialization of students in Ukraine: experience, trends, problems], Heneza, Kyiv, Ukraine.

4. Koval', I. V. (2007), "Interaction between church and civil society: political analysis", Abstract of Ph.D. dissertation, Political Science, Prykarpat. nats. un-t im. Vasylia Stefanyka, Ivano-Frankivs'k, Ukraine.

5. Koval', I. V. (2007), "Interaction between church and civil society: political analysis", Ph.D. Thesis, Political Science, L'viv. nats. un-t im. I.Franka, L'viv, Ukraine.

6. Verkhovna Rada of Ukraine (1996), “The Constitution of Ukraine”, available at: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page (Accessed 04 Oct 2014).

7. Liudyna i svit (1997), "Memorandum of Christian denominations rejection of force in interfaith relations", Liudyna i svit, vol. 8, pp. 25–26.

8. Onyschuk I. I. (2014), Zamojs'kyj synod 1720 r.: istorychno-iury¬dychnyj analiz [Zamoyski Synod 1720 .: historical and legal analysis], Laboratoriia akademichnykh doslidzhen' pravovoho rehuliuvannia ta iurydychnoi tekhniky,  Ivano-Frankivs'k, Ukraine.

9. Liudyna i svit (1999), "Recommendation 1396 (1999) on religion and democracy", Liudyna i svit, vol. 8, pp. 24–32.

10. NAN Ukrainy (2012), Relihijnyj chynnyk u protsesakh natsiie- ta derzhavotvorennia: dosvid suchasnoi Ukrainy [The religious factor in natsiye- and state-creation: the experience of modern Ukraine], In-t polit. i etnonats. doslidzh. im. I. F. Kurasa NAN Ukrainy, Kyiv, Ukraine.

11. Rybachuk, M. (2014), "Civil society and the Church ",  Suchasna ukrains'ka polityka. Polityky i politolohy pro nei, [online], vol. 5, available at: http://lib.chdu.edu.ua/pdf/pidruchnuku/21/4.pdf (Accessed 04 Oct 2014).

12. Almond, H. Pauell, Dzh. Strom, K. and Dalton, R. (2002), Sravnytel'naia polytolohyia sehodnia: Myrovoj obzor [Comparative Politics Today: A World Survey ], Aspekt Press, Moscow, Russsia.

13. Natsional'na bezpeka i oborona (2013), "Ukraine 2013: Church-state relations ", Natsional'na bezpeka i oborona, vol. 1 (138), p 68.

14. Dzerkalo tyzhnia (2014), " UOC-KP may refuse to unite with the UOC-MP", available at: http://dt.ua/UKRAINE/upc-kp-mozhe-vidmovitisya-vid-ob-yednannya-z-upc-mp-140747_.html (Accessed 04 Oct 2014).

15. Khudoba, N. (2009), "Spiritual and religious component of state-Ukraine", Visnyk Natsional'noi akademii derzhavnoho upravlinnia pry Prezydentovi Ukrainy, vol. 2, pp. 298–306.

16. Chornomorets', Yu. (2002), "Church and politics: the 2002 elections", Konteksti, vol. 2 (14), available at: http://www.ucipr.kiev.ua/publications/

tcerkvi-i-politika-vibori-2002-roku (Accessed 04 Oct 2014).

17. Yatsyshyn, U. (2011), "The role of the church and the clergy in the election process in Ukraine", Ukrains'ka natsional'na ideia: realii ta perspektyvy rozvytku, vol. 23, pp. 128–133.

Стаття надійшла до редакції 15.10.2014 р.