EnglishНа русском

Державне управління: удосконалення та розвиток № 10, 2010

УДК 352/354

 

С.А. Пінчук,

здобувач, Академія муніципального управління

 

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ МЕХАНІЗМІВ БЕЗПОСЕРЕДНЬОЇ ДЕМОКРАТІЇ НА МУНІЦИПАЛЬНОМУ РІВНІ

 

Анотація. У статті аналізуються існуючі правові механізми безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування та обґрунтування необхідності запровадження додаткового регулювання цих механізмів органами місцевого самоврядування задля забезпечення ефективного функціонування форм безпосередньої демократії на муніципальному рівні.

Ключові слова: Державне регулювання, механізми демократії, муніципальний рівень.

 

Annotation. In the article the existent legal mechanisms of direct participation of citizens are analysed in realization of local self-government that necessity of introduction of the additional adjusting of these mechanisms by the organs of local self-government for the sake of providing of the effective functioning of forms of direct democracy at municipal level.

Keywords: State adjusting, mechanisms of democracy, municipal level.

 

Постановка проблеми. Основними умовами економічного, соціального та духовного відродження України, розвитку громадянського суспільства є зміцнення демократії, децентралізація управління, активне залучення кожної людини до вирішення питань загальнодержавного і місцевого значення. Згідно чинного законодавства, усім членам територіальної громади, що мають право голосу на виборах, забезпечується право на участь в місцевому самоврядуванні незалежно від матеріального становища, раси, кольору шкіри, національності, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, терміну проживання на відповідній території, мовних або інших ознак [1, ст.3]. Кожен член територіальної громади має право безпосередньо брати участь у всіх формах прямого волевиявлення, брати участь у створенні органів самоорганізації населення.

В системі українського законодавства існує низка нормативно-правових актів, які регулюють питання безпосередньої участі територіальної громади у місцевому самоврядуванні. Проте лише окремі з них містять детальний опис механізмів реалізації окреслених ними прав громадян на участь в управлінні територіальною громадою.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Тематика, пов’язана із вивченням актуальних проблем місцевого самоврядування, знайшла своє розкриття у працях вітчизняних вчених В.Д.Бакуменка, М.М.Білинської, Ю.П. Шарова, М.Х. Корецького, Я.Ф. Жовнірчика, В.І.Борденюка, В.М.Кампо, О.Л.Копиленка, В.В.Кравченка, О.В. Прієшкіної, П.В. Круша, В.С.Куйбіди та інших. Питання правової  природи органів самоорганізації населення вивчають у своїх роботах   А.Ф. Ткачук, А.В. Дуда, О. Г. Остапенко, Л. В.Беззубко, Д.В. Кольцова, О.П. Бойко.

Метою даного дослідження є аналіз існуючих механізмів безпосередньої участі громадян у здійсненні місцевого самоврядування та обґрунтування необхідності запровадження додаткового регулювання цих механізмів органами місцевого самоврядування задля забезпечення ефективного функціонування форм безпосередньої демократії на муніципальному рівні.

Виклад основного матеріалу. Закон не встановлює повного переліку форм участі громадян і територіальних громад у місцевому самоврядуванню. Існує цілий ряд законів і нормативних актів, які регулюють питання безпосередньої участі територіальної громади у місцевому самоврядуванні (вибори до органів місцевого самоврядування, місцеві референдуми, колективні та індивідуальні звернення). Аналіз діяльності територіальних громад дає приклади існування інших, нерегульованих законодавством, форм участі громадськості у місцевому управлінні.

Дане дослідження  зосереджено на формах, зазначених у Законі  «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно якого безпосередніми формами участі членів територіальної громади у місцевому самоврядуванні є: місцевий референдум, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання, органи самоорганізації населення [1, ст.cт. 7,8,9,13,14].

Навіть з поверхового аналізу статей Закону, які прописують зазначені вище форми безпосереднього врядування, можна зробити висновок, що вони мають, в основному, характер правових намірів. Ці положення не дозволяють громадянам в повній мірі брати участь у підготовці та прийнятті рішень місцевою владою, здійснювати контроль за використанням коштів і майна громади. Не дають можливості відслідковувати, як впливають акти, що приймаються органами місцевого самоврядування, на права, свободи, інтереси громадян, на ефективність та прозорість діяльності цих органів. Майже усі вони  потребують додаткового нормативного забезпечення на рівні місцевих положень, в яких мають чітко прописуватися механізми реалізації декларованих Законом прав. І такі зобов’язання для органів місцевого самоврядування навіть містяться в Законі [1, п.5 ст.7, п.3 ст.8, п.2 ст.9, п.4 ст.13, п.2 ст.14].

По суті, конкретизація і деталізація порядку виконання норм чинного законодавства з врахуванням місцевих особливостей, а також створення механізмів контролю за діяльністю влади з боку територіальної громади і окремих громадян є одним з основних завдань відповідних органів місцевого самоврядування. Адже «у системі місцевого самоврядування основним продуцентом його інтересів є місцеве співтовариство, визначене як територіальний колектив (громада)» [2, с. 47].

Місцевий референдум. Стаття 7 Закону [1] містить лише кілька основних положень про місцевий референдум - окреслення кола питань, що можуть (і таких, що не можуть) бути предметом референдуму та зобов’язання виконувати рішення референдуму на відповідній території. Проте все зводиться до відсилання на неухильне дотримання Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми», який був прийнятий ще до здобуття Україною незалежності (3 липня 1991 року), і є далеко не досконалим. [3]

Місцевий референдум проводиться з метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні місцевими справами.

Предметом місцевого референдуму може бути: прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів.

На місцеві референдуми виносяться питання, віднесені законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також питання дострокового припинення повноважень відповідної ради та її голови.

Місцевий референдум призначається місцевою радою відповідної адміністративно-територіальної одиниці. З вимогою про проведення місцевого референдуму можуть виступати депутати місцевих рад у кількості, що становлять не менш як половину від загального складу ради, або на вимогу, підписану однією десятою частиною громадян України, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і мають право брати участь у референдумі.

З метою волевиявлення членів територіальної громади при вирішенні важливих питань місцевого значення можуть проводитись дорадчі опитування членів громади (консультативні референдуми). Результати дорадчого опитування розглядаються й враховуються при прийнятті рішень відповідними органами місцевого самоврядування.

У випадку, якщо рішення місцевої ради не відповідає результатам дорадчого опитування, воно повинно бути прийняте більшістю не менше двох третин від загального складу депутатів відповідної ради.

Варто зазначити, що в Законі [3] містяться норми, які зовсім не сприяють реалізації народовладдя, зокрема положення, що обмежують реалізацію громадських ініціатив - право голів відповідних місцевих рад реєструвати ініціативні групи з питань підготовки рефефрендуму та відмовляти у реєстрації без зазначення конкретних підстав [3, ст. 17]. Враховуючи ще доволі низький рівень співпраці органів місцевого самоврядування та громадськості, дані норми практично унеможливлюють призначення та проведення місцевих референдумів за ініціативою членів територіальної громади особливо у випадках, коли предметом такого референдуму є дострокове припинення повноважень відповідної ради та її голови або скасування рішень місцевих рад. Достатньо лише пригадати численні спроби київської громадськості впродовж 2006-го року провести збори ініціативної групи з приводу дострокових виборів міського голови м. Києва. Міський голова (до речі – «Заслужений юрист України») убезпечував своє перебування на посаді, не підписуючи розпорядження про реєстрацію ініціативної групи – тобто блокував механізм референдуму ще до етапу видачі підписних листів.

Загальні збори громадян за місцем проживання  (далі за текстом – Збори) є формою їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення. Законодавець не наділив Збори правом приймати місцеві нормативні акти, але потенційно це досить потужний інструмент впливу на місцеву владу, адже їх рішення враховуються органами місцевого самоврядування. Порядок проведення Зборів визначається законом та статутом територіальної громади [1, ст. 3]. Інший нормативний акт, який більш детально регулює питання організації та проведення Зборів – Постанова Верховної Ради України «Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні» [4]. Щоправда, ця Постанова була прийнята за кілька років до ухвалення Законів [1] та [5], а тому може застосовуватися лише у тій частині, що не суперечить зазначеним законам.

Отже, Збори  можуть скликатися за місцем проживання громадян (села, селища, мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку та іншого територіального утворення) для обговорення найважливіших питань місцевого життя [4]. Збори скликаються в міру необхідності, але не менш як один раз на рік і є правомочними за наявності на них більше половини громадян, які проживають на відповідній території і мають право брати участь у Зборах, а в разі скликання Зборів (конференції) представників громадян - не менш як двох третин представників відповідних територіальних утворень.

Рішення Зборів оформлюються протоколом і підписуються головою і секретарем зборів. До протоколу зборів (конференції) додаються матеріали реєстрації їх учасників (список громадян, які були присутніми на зборах, із зазначенням місця їх проживання або список представників громадян відповідних територіальних утворень). Рішення проводяться в життя головами відповідних рад, їх виконавчими органами, органами самоорганізації населення. До реалізації рішень Зборів залучаються населення, підприємства, організації, установи, які розташовані на відповідній території.

Рішення Зборів, прийняті в межах чинного законодавства, є обов'язковими для виконання органами самоорганізації населення, усіма громадянами, які проживають на відповідній території.

Закон дозволяє органам місцевого самоврядування більш детально врегулювати питання проведення Зборів у своєму статуті. Кожна місцева рада має розробити та ухвалити механізми реалізації права на проведення Зборів у конкретній територіальній громаді. Адже при здійсненні цієї форми безпосереднього врядування на практиці виникає багато неузгоджених питань. 

Для прикладу, участь у зборах мають право приймати громадяни, які проживають на відповідній території. Ось тут і постає питання про визначення меж територіальних утворень. Коли з селом, будинком чи вулицею все зрозуміло, адже вони мають чітко окреслені межі, то що є кварталом чи мікрорайоном? Як правило, у містах ці територіальні утворення існують, але в більшості неформально або без чітко визначених меж. Саме для забезпечення легітимності проведення Зборів у статуті громади або відповідному положенні мають бути зазначені усі наявні в місті територіальні утворення із окресленням їх меж. Тим більше, що рішення Зборів, як вважає законодавець, «враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності» [1, п.2 ст.8].

Наступне питання, що потребує місцевого регулювання – періодичність проведення зборів. Постанова [4] містить вимогу скликання Зборів не менш як один раз на рік, проте ніде не зазначено яких Зборів: будинку, вулиці чи мікрорайону. При цьому скликання Зборів є одним із повноважень сільського, селищного, міського голови [1, п.11 ст.42]. Іншими суб’єктами скликання Зборів є громадські комітети і ради самоврядування [4]. Отож, ці терміни також мають знайти своє пояснення у відповідному положенні, прийнятому на місцевому рівні.

Також органи самоврядування мають визначити норми представництва громадян для проведення Зборів (конференції) представників. Ця вимога прямо прописана у Постанові [4]. Потребують регулювання на місцевому рівні і питання введення в дію рішень Зборів. Зокрема, як має виконуватися і контролюватися вимога неухильного виконання рішень усіма громадянами, що проживають на відповідній території. Для цього необхідно ухвалити місцевий нормативний акт, адже рішення зборів не можуть мати нормотворчий характер. Крім того, у компетенції зборів - внесення пропозицій до порядку денного сесій місцевих рад та засідань їх виконавчих органів. Відповідно, крім зазначення порядку внесення таких пропозицій до положення про Збори, ці норми мають знайти своє відображення і у регламентах роботи місцевих рад та їх виконавчих комітетів.

Право громадян на місцеві ініціативи. Згідно Закону, члени територіальної громади в порядку місцевої ініціативи «можуть ініціювати розгляд будь-якого питання (виділення наше – Авт.), віднесеного до відання місцевого самоврядування» [1, п.1 ст.9]. «Місцева ініціатива підлягає обов'язковому розгляду на відкритому засіданні ради» [1, п.3 ст.9]. Порядок внесення місцевої ініціативи, так само як і порядок оприлюднення рішення ради про результати її розгляду, визначається представницьким органом місцевого самоврядування або статутом  територіальної громади.

Ці законодавчі норми розвивають положення Конституції України [6, ст. 140], яка декларує право територіальної громади здійснювати місцеве самоврядування як через обрані органи, так і безпосередньо. «Фактично, процедура місцевої ініціативи – це спосіб безпосереднього нормотворення територіальної громади, це механізм вироблення в середовищі громади проектів рішень і винесення їх на розгляд представницького органу» [7, с. 31].

Місцеву ініціативу можна визначити як колективне звернення громадян про необхідність прийняття нормативного правового акта, проект якого громадяни розробляють самі і подають в орган місцевого самоврядування для розгляду і прийняття. Таке право реалізується тільки колективно, однак ця кількість не потребує ознаки більшості. Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у встановленому порядку, підлягає обов'язковому розгляду на відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи. Проекти правових актів, внесених у порядку місцевої ініціативи, повинні доводитися до відома населення будь-яким способом, що дозволяє ознайомитися з їх текстом. Їх обговорення має проходити відкрито за участю представників ініціаторів місцевої ініціативи. Рішення ради, прийняте з питання, внесеного на її розгляд шляхом місцевої ініціативи, обнародується в порядку, встановленому представницьким органом місцевого самоврядування.

Проте практична реалізація цього права повністю віддана «на відкуп» органам місцевого самоврядування, які визначають механізм внесення, розгляду та оприлюднення рішення щодо місцевих ініціатив. При цьому законодавець надав вибір для органу самоврядування: закласти цей механізм у статут територіальної громади чи прийняти інший нормативний акт. Відповідно, місцева рада самостійно встановлює правила, що регулюють порядок ініціювання, оформлення ініціативи та порядок участі членів ініціативної групи в розгляді ініціативи радою, тобто від визначення суб’єктів подання до вибору «дійових осіб» процесу регулювання на всіх етапах розгляду місцевої ініціативи.

Проведення громадських слухань. Конституція України та Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” гарантують можливість, право територіальної громади на проведення громадських слухань. Водночас, законодавство наразі не визначає типового порядку організації громадських слухань. Натомість, передбачена можливість закріплення цього порядку на рівні Статуту міста [1, ст13].

Визначення терміну “громадські слухання” міститься у Законі [1, ст. 13], згідно якої громадські слухання є правом територіальної громади “зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування”. Ця законодавча дефініція є не зовсім вдалою, оскільки не дає можливості однозначного трактування природи громадських слухань – як контрольної процедури або як форми участі у плануванні чи прийнятті місцевих рішень територіальною громадою. Дана правова прогалина привела до різних підходів у визначенні статутами територіальних громад статусу громадських слухань.

Цілком логічним і обґрунтованим з огляду на практику в Україні та інших країн є визначення громадських слухань саме як способу формування громадськістю управлінських рішень, як форми участі громади у формуванні рішень органів місцевого самоврядування. У цьому контексті особлива значимість громадських слухань у легітимізації певних, часто непопулярних, але потрібних ініціатив місцевоївлади, у здатності стимулювати прийняття місцевих рішень. Адже, «пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов'язковому розгляду органами місцевого самоврядування» [1, ст. 13]. На відміну від місцевих ініціатив, де місцева влада повинна реагувати на подібну ініціативу прийняттям відповідних рішень, як зауважує А.Ф.Ткачук, «правові наслідки громадських слухань полягають у тому, що рада повинна розглянути на пленарному засіданні висновки й пропозиції слухань, однак прийняття якогось рішення по суті не є обов’язкове» [8, с. 25].

Сьогодні заходи, які називаються „громадські слухання” проводять усі, скрізь і з будь-якого приводу. Часто такі заходи мають характер обговорень певних питань і несуть у собі певну – іноді дуже значну – користь, однак громадськими слуханнями вони не є. На відміну від громадських слухань, ці заходи: мають занадто широку тематику; не передбачають ухвалення рішень, або якщо вони таки приймаються, то не мають втілення у конкретних документах органів влади, що безпосередньо впливають на життя конкретних членів відповідної громади. Такі заходи швидше можна назвати розширеними нарадами або засіданнями експертів, ніж громадськими слуханнями. Метою громадських слухань має бути не просто інформування громади про якусь позицію щодо певного питання, але й пошук шляхів вирішення наявних проблем чи узгодження певних питань та ухвалення відповідного рішення.

Як визначено Законом, «порядок організації громадських слухань визначається статутом територіальної громади» [1, ст.13], тому, спираючись на цю норму закону, органи місцевого самоврядування повинні у статуті територіальної громади (далі – Статуті) чітко прописати усі необхідні механізми проведення громадських слухань. Щонайменше, у Статуті має бути врегульовано: перелік питань, щодо яких мають проводитися громадські слухання в обов’язковому порядку та періодичність їх проведення; порядок оголошення та процедура проведення громадських за ініціативи органів місцевого самоврядування; порядок організації та проведення громадських слухань за ініціативи громадян, де зазначити вимоги до ініціативної групи по проведенню громадських слухань, порядку та кількості збору підписів, призначення дати слухань, участь представників органів місцевого самоврядування у таких слуханнях і тощо; порядок документування ходу проведення громадських слухань, прийняття рішень та їх оформлення; порядок оприлюднення та введення в дію результатів громадських слухань; порядок здійснення витрат, пов’язаних із підготовкою та проведенням громадських слухань як з ініціативи органів місцевого самоврядування, так і з ініціативи громадян.

Статут може і не містити весь опис процедур проведення громадських слухань аж до дрібниць, а передбачати лише загальні норми. В такому випадку постає необхідність затвердження місцевою радою «Положення про проведення громадських слухань», яке буде спиратися на норми закону та Статуту громади і регулювати всю процедуру якомога детальніше.

Органи самоорганізації населення (ОСН) є конституційними інститутами. Відповідно до Конституції України "сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна" [6, ст. 140]. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" відносить органи самоорганізації населення до системи місцевого самоврядування і визначає їх як "представницькі органи, що створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно проживають на відповідній території в межах села, селища, міста" [1, ст. 1]. Проте, законодавче регулювання органів самоорганізації населення не є досконалим і містить багато прогалин. Це стосується як створення, так і організації діяльності ОСН.

Важливим аспектом законодавчого регулювання ОСН є те, що суб’єктом ініціативи по створенню органу самоорганізації визначено лише жителів відповідної території. Орган самоврядування лише може надати дозвіл на створення ОСН та наділити його власною частиною компетенції, фінансів та майна [1, ст. 14]. Детально питання створення, організації діяльності, визначення повноважень та відповідальності ОСН врегульовано окремим Законом [5].

Органи самоорганізації населення - представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин. ОСН є однією з форм участі членів територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах у вирішенні окремих питань місцевого значення. Органами самоорганізації населення за територіальною ознакою поділяються на будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети.

Основними завданнями органу самоорганізації населення є створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення, задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг, участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм. Закон [5] визначив перелік повноважень, що можуть передаватися органу самоорганізації населення. До них належить робота з громадянами, виконання облікових, контрольних функцій, надання громадянам певних соціальних послуг тощо. На перший погляд, закріплені за ОСН повноваження не дозволяють говорити про ОСН як самостійний чинник муніципальної політики, оскільки в даному переліку відсутні дозвільні, реєстраційні, розпорядницькі повноваження. Проте закон [5] передбачає і делегування повноважень органів місцевого самоврядування органам самоорганізації населення, що значно розширює можливості ОСН.

На жаль, на законодавчому рівні й досі залишається неврегульованою низка питань щодо порядку організації і діяльності ОСН. Низку законодавчо не прописаних правових прогалин можна заповнити на підзаконному рівні правового регулювання ОСН шляхом прийняття ряду місцевих нормативно-правових актів. Згідно Закону [5, ст. 13], виконавчий комітет ради має затвердити методичні рекомендації порядку здійснення легалізації органів самоорганізації населення. Проте, на думку автора статті, виконання органами самоврядування цієї норми є недостатнім. Існує ряд нормативно-правових прогалин, які мають бути заповнені на підзаконному рівні шляхом прийняття місцевою радою відповідного нормативно-правового акту. Муніципальне регулювання порядку організації і діяльності ОСН покликане насамперед удосконалити процедуру оформлення ініціативи та подальших взаємовідносин ОСН з органами місцевого самоврядування.

Зокрема має бути зазначено, що формою реалізації ініціативи зі створення органу самоорганізації населення є, крім зборів, конференція членів територіальної громади міста, які постійно проживають на певній території. Цей акт має встановлювати норму представництва, порядок реєстрації ініціативи про скликання установчої конференції. Варто визначити, за чиїм розпорядженням, у який термін і за чий рахунок скликається установча конференція, викласти порядок інформування про її проведення [9, с. 277].

Місцевий нормативний акт має чітко визначати типовий перелік повноважень, що можуть делегуватися органам самоорганізації населення залежно від їх територіальності. Такий підхід є необхідним, оскільки і сфера діяльності, і завдання, що стоять перед кожним конкретним громадським комітетом, і реальні можливості цих комітетів (наприклад, будинкового комітету і комітету мікрорайону чи сільського комітету) суттєво відрізняються.

Також потребують чіткого регулювання норми щодо організаційно-правових режимів взаємин ОСН і органів місцевого самоврядування, а саме: підконтрольності, підзвітності і відповідальності.

Неврегульованим законодавчо залишається питання позбавлення органу самоорганізації власних повноважень. Зокрема, законодавець не зовсім чітко висловився про неможливість позбавити ОСН власних повноважень до припинення його діяльності, доповнивши відповідну норму Закону словосполученням «як правило» [5, ст. 14]. Із тексту Закону можна зрозуміти, що у виключних випадках орган самоврядування може позбавити ОСН частини власних повноважень, але для цього має бути чітко виписані підстави для прийцняття такого рішення та процедура.

Так само не визначено, як процедурно має розглядатися звернення зборів органу самоорганізації до відповідної ради про виключення з числа делегованих повноваження, не забезпеченого фінансами і майном.

Крім того, необхідно окреслити основні засади взаємин ОСН і підприємств та організацій, що перебувають у комунальній власності і знаходяться на території органу самоорганізації.

 

Висновки. Законодавче розширення прав територіальної громади у використанні механізмів прямої демократії (громадських слухань, муніципальних ініціатив, зборів громадян за місцем проживання) та розбудова на рівні вищих за юридичною силою нормативно–правових актів такого порівняно нового, унікального за своєю суттю, конституційно–правового і політичного явища як «референдна демократія» (первинного виду безпосередньої демократії), є найефективнішим шляхом для забезпечення належного рівня публічності й прозорості у схваленні рішень. [10, с. 50] Забезпечення прав громадян на безпосередню участь у місцевому самоврядуванні переважно відноситься до компетенції представницьких органів місцевого самоврядування. На жаль, спроби шляхом прийняття локальних правових актів вирішити окремі практичні проблеми, викликані прогалинами у національному законодавстві, є нечисленними й фрагментарними. Це пояснюється як низькою мотивацією місцевих влад щодо стимулювання громадянської активності жителів, так і обережним ставленням місцевих рад до прийняття власних правових актів, які можуть містити більш досконалі правові норми, що не мають аналогів у національному законодавстві.

Більшість можливих форм участі громадян у здійсненні муніципального управління потребують правового регулювання органами місцевого самоврядування, адже лише деякі з них спираються на відповідні закони. На жаль, у переважній більшості населених пунктів України немає ні статутів територіальних громад, ні тим паче спеціальних положень місцевих рад. В тих містах, де є ухвалені статути, механізми громадської участі відрегульовано на користь не громади й громадянина, а органу місцевого самоврядування. Це унеможливлює реалізацію прав громадян на участь у вирішенні питань місцевого значення. [11] У той же час, відсутній належний контроль з боку центральних органів влади за виконання місцевими органами покладених на них обов’язків по розробці механізмів забезпечення таких прав громадян.

Поглиблює проблему недостатня обізнаність посадових осіб органів місцевого самоврядування із потенціалом дієвого самоврядування. Сподіваємося, що депутати, працівники виконкомів місцевих рад нарешті зрозуміють: «єдиною опорою для органів місцевого самоврядування є сама громада» [12, с. 15]. І той, хто зможе ефективно залучити до своєї діяльності фактично необмежені ресурси громади, той зможе забезпечити розвиток свого міста, села. Тому створення механізмів взаємодії між органами місцевого самоврядування і громадою шляхом просування місцевих ініціатив, проведення громадських слухань, створення органів самоорганізації населення стає вагомим елементом розвитку місцевого самоврядування.

 

Список використаних джерел та  літератури:

1.  Про місцеве самоврядування в Україні [Текст]: закон України від 21 травня 1997 року] / Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. –с. 170.

2.  Прієшкіна О.В. Місцеве самоврядування в Україні: правове регу-лювання безпосередньої демократії: Навч.посібник. [Текст]: / Прієшкіна О.В. / - К.: Кондор. - 2008. - 336 с.

3.  Про всеукраїнський та місцеві референдуми [Текст]: закон України від 3 липня 1991 року] / Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 33. - с. 443.

4.  Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні [Текст]: Постанова Верховної Ради України від 17 грудня 1993 року / Відомості Верховної Ради України. -  1994. - №6. – с. 30.

5.  Про органи самоорганізації населення [Текст]: закон України від 11 липня 2001 року] / Відомості Верховної Ради України. – 2001.– № 48. – с. 254.

6.  Конституція України / Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – 141 с.

7. Інформаційна відкритість органів місцевого самоврядування. Посібник для муніципальних посадовців [Текст] : / Авторський колектив: Кирило Рубановський, Оксана Федорович, Андрій Дуда. / За заг.ред. О. Федорович. -  Івано-Франківськ: ГО «Агентство з розвитку приватної ініціативи», 2009 – 96 с.

8. Місцеве самоврядування в Україні. Загальні збори громадян. Місцеві ініціативи. Громадські слухання: Зб. типових місц. нормат. актів [Текст]: /  Авт. колектив: А.Ткачук, В.Кампо, В.Прошко, Ю. Ганущак, М. Гументик.– К.: [Ін-т громадян. сусп-ва], 2001. - 44 с.

9.  Посібник з розвитку громад: Практичний порадник для небайдужих навч.посібник [Текст]: / Л.О.Єльчева, І.М.Ібрагімова та ін. – К, в-цто «ЛАТ & K», - 2007. – 458 с.

10. Державне управління регіональним розвитком України: монографія / за заг. ред. В.Є.Воротіна, Я.А.Жаліла. – К.: НІСД, 2010. – 288 с.

11. Як територіальна громада може впливати на вирішення питань місцевого значення / М.В.Лациба, В.В.Бондаренко. – К.: Український незалежний центр політичних досліджень. – 2007. – С. 16.

12. Кошовий Р. Місцеве самоврядування в Україні – чи є світло в кінці тунелю? [Текст]: // «Наша громада», №1 (13), 2007. с. 13-15.

Стаття надійшла до редакції 06.10.2010 р.