УДК 332.72:338

 

П. В. Халімон,

начальник реєстраційної служби Прилуцького міськрайонного управління юстиції Чернігівської області

 

еколого-ЕКОНОМІЧНІ імперативИ державної політики використання земельних ресурсів: вітчизняні реалії та світовий досвід

 

 

P. Halimon,

Head of the Registration Service of the Pryluky City District Department of Justice of the Chernihiv Region

 

 

ECOLOGICAL AND ECONOMIC IMPERATIVES OF THE STATE POLICY OF LAND RESOURCES USE: DOMESTIC REALITIES AND WORLD EXPERIENCE

 

 

У статті проаналізовано сучасний стан державної політики використання земельних ресурсів в Україні та світі. Систематизовано ключові проблеми забезпечення еколого-економічної безпеки в суспільстві. Узагальнено, що в умовах сьогодення проблемні аспекти у використанні земельних ресурсів потребують ефективного регулювання із розподілом й врахуванням специфічних особливостей відповідних природних агрокліматичних зон. Визначено, що державна політика у сфері забезпечення охорони навколишнього природного середовища, окремих елементів земельних ресурсів у більшості розвинених країн Європейського Союзу перш за все зорієнтоване на формування передумов до сталого розвитку галузей та відповідних територій. Також використовується цілісний підхід, який засвідчує, легітимізацію можливості врахування широкого спектру суспільних інтересів й поглядів, у процесі реалізації державної політики. Запропоновано еколого-економічні імперативи державної політики регулювання процесу використання земельних ресурсів в Україні: формування Національного екологічного фонду; ефективне управління природокористуванням; впровадження екологічного аудиту та екологічного менеджменту; контроль за землекористуванням, інтенсивністю використання, збереженням агрофону земель, цільовим призначенням; розробка й використання економічних методів регулювання земельних відносин; апроксимація земельного та еколого-економічного законодавства до міжнародного права країн ЄС.

 

 

The article analyzes the current state of state policy on land use in Ukraine and the world. The key problems of ensuring ecological and economic security in the society are systematized. It is generalized that in today's conditions the problematic aspects in the use of land resources require effective regulation with the distribution and taking into account the specific features of the relevant natural agro-climatic zones. It is determined that the state policy in the field of environmental protection, certain elements of land resources in most developed countries of the European Union is primarily focused on the formation of prerequisites for sustainable development of industries and relevant areas. A holistic approach is also used, which testifies to the legitimization of the possibility of taking into account a wide range of public interests and views in the process of implementing public policy. The ecological and economic imperatives of the state policy of regulating the process of land use in Ukraine are proposed: formation of the National Ecological Fund; effective nature management; introduction of environmental audit and environmental management; control over land use, intensity of use, preservation of agricultural land background, purpose; development and use of economic methods of land relations regulation; approximation of land and ecological and economic legislation to the international law of the EU countries.

 

 

Ключові слова: державна політика, земельні ресурси, земельні відносини, еколого-економічні імперативи, організаційно-економічний механізм, регулювання.

 

 

Keywords: state policy, land resources, land relations, ecological and economic imperatives, organizational and economic mechanism, regulation.

 

 

Обґрунтування актуальності обраної теми дослідження. Сучасна політика держави у сфері регулювання земельних відносин в Україні є важливим фактором для забезпечення результативності впровадження національних суспільно-політичних й соціально-економічних реформ. Активізація процесів екологізації виробництва, використання ресурсо- і енергозберігаючих технологій враховуючи зовнішньоекономічні орієнтири діяльності, розвиток соціальної відповідальності бізнесу, насамперед у ресурсовикористанні, для сприяння мінімізації екологічних ризиків, зумовлює необхідність удосконалення механізмів державного регулювання земельних відносин у контексті дотримання еколого-економічних імперативів.

Метою статті є оцінка стану регулювання земельних ресурсів в Україні і світі та розробка еколого-економічних імперативів його удосконалення.

Аналіз досліджень і публікацій з аналізованої проблеми. Проблематика екологізації та регулювання земельних відносин представлена в працях таких науковців В. Апопій, О. Бородіної, Б. Косович, М. Мацько, А. Мірошниченко, Л. Поліщук, А. Третяк, М. Федорова, О. Чаплигіна, М. Щурика [1-8] та ін. Однак дискусійними залишаються питання щодо встановлення та дотримання еколого-економічних імперативів державного регулювання земельних відносин в Україні та світі. У свою чергу, реформування земельних відносин в Україні перебуває на етапі децентралізації влади, що спонукає до необхідності вивчення світового досвіду у даній сфері та перспектив його адаптації до національних умов господарювання.

Основний зміст дослідження. Еколого-економічні проблеми на різних рівнях управління, насамперед пов’язані із особливостями процесу управління та фінансовими можливостями для реалізації заходів щодо забезпечення раціонального природокористування й природовідновлення.

Так, Україна серед європейських країн має найвище значення інтегрального показника антропогенного навантаження відповідно на природне середовище. Головним джерелом забруднення є перш за все водні та земельні ресурси, деградація ґрунтів, водойм тощо. Практично все населення країни споживає неякісні продукти харчування, питну вод та має значну проблему із забруднення всього атмосферного повітря. Таким чином, екологічним питанням на глобальному рівні, яке має тенденцію до пожвавлення, потребуючи запровадження саме системного підходу для сприяння збереження довкілля в усьому світі та реформування національної еколого-економічної політики. Тобто, інтеграція економічних та екологічних інтересів у процесі функціонування національного господарства має першочерговий характер враховуючи потребу у забезпеченні необхідних умов для стійкого розвитку [1].

В сучасних умовах актуальною є концепція формування еколого-економічної мережі, яку досить активно використовують розвинені європейські країни. Так, за досвідом Всеєвропейської стратегії щодо збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, ключовими елементами, які необхідні для розробки екомережі є: природні осередки, які виступають інструментом для збереження природних екосистем; екологічних коридорів з метою забезпечення взаємного зв’язку між відповідними природними осередками і сприяння розселенню й природної міграції різних видів тваринного світу між відповідними природними ядрами; сфер відновлення порушених екосистем; необхідних буферних зон, які насамперед представляють собою захист певних природних осередків від можливого негативного впливу чинників зовнішнього середовища.

Серед головних умов для забезпечення формування еколого-економічної мережі в країні є значне розширення площі відповідного природно-заповідного фонду України практично вдвічі, таким чином, відбувається досягнення оптимального рівня, який є не менше ніж 10 відсотків від площі країни. Становлення й розвиток екомережі передбачає наукове обґрунтування й економічну доцільність проведення структурних змін у земельному фонді шляхом перенесення частини земель до тих об’єктів, які підлягають охороні, для забезпечення цілісності такої мережі [2].

Досить актуальним є дослідження досвіду провідних країн ЄС з метою розробки стратегічних заходів щодо його адаптації в умовах сприяння розбудови екомережі (табл. 1).

 

Таблиця 1.

Специфічні властивості формування екомережі у розвинених країнах Європи*

*Джерело: узагальнено автором за даними [2-3]

Враховуючи те, що значна кількість областей України характеризується інтенсивністю сільськогосподарського використання земель, активізація значної фрагментації природних ландшафтів, які насамперед збереглися на тих землях, які використовувались в інших сферах економіки або ж були досить непридатними для застосування за своїми існуючими природними властивостями. Для забезпечення інтенсивного використання території значної кількості областей відбувається суттєве скорочення площі лісів, або степів та природно-заповідних зон, відбуваються невідворотні ерозійні процеси, біологічні властивості ресурсів втрачаються і ландшафтне біорізноманіття, починає змінюватись водний режим і стан екологічної системи загалом.

Таким чином, природоохоронні заходи саме на державному рівні проводяться у недостатній мірі та потребують значних нових підходів й напрямів для модернізації з метою гарантування еколого-економічної безпеки країни й окремих її територій. Важливими стратегічними цілями еколого-економічної безпеки на загальнодержавному рівні є: сприяння підвищення конкуренції продукції аграрного виробництва за рахунок забезпечення якісних характеристик для підвищення показників експорту; зростання рівня самозабезпеченості для виробництва на основі активізації інноваційно-інвестиційної діяльності; удосконалення нормативно-правової бази, яка повинна реагувати на актуальні сучасні умови виробництва аграрної продукції; налагодження зовнішньоекономічної діяльності; в економічному аспекті передбачається необхідність створення передумов щодо збереження стійкості по відношенню до екзогенних й ендогенних загроз, характеризує конкурентні позиції і здатність національної економіки до зростання. Екологічна безпека орієнтована на створення передумов щодо розвитку суспільства у відповідних придатних природно-кліматичних умовах і сприятливого стану навколишнього середовища. Тому напрями у сфері природоохоронної діяльності та раціональне використання земельних ресурсів має ґрунтуватися на використанні екологічно орієнтованого сталого розвитку із урахуванням специфічних територіальних характеристик [4]. У відповідності до діючого в Україні законодавства раціональне природокористування регламентує сукупність ключових програмно-цільових підходів, які насамперед включають різні програми на рівні держави й регіонів у сфері збереження й відновлення природних ресурсів для отримання еколого-економічних пріоритетів у розвитку різних галузей економіки та збереження природного середовища в перспективі для майбутніх поколінь. Регулювання такого процесу відбувається через систему еколого-економічних стимулів та важелів, які є важливими складовими відповідного механізму (рис. 1).

 

 

Рис. 1. Структура організаційно-економічного механізму державного регулювання використання

земельних ресурсів на засадах екологічності*

*Джерело: розроблено автором

 

 

Актуальним в умовах сьогодення є формування ефективного екологічного ринку через відповідну інфраструктуру, а саме: екоаудит, екобанк, екострахування, екоінвестиції [5-6]. Екологічне страхування та екологічний аудит є основним важелем для стимулювання екологічної свідомості. Саме практична реалізація таких інструментів забезпечує не тільки результати діяльності суб’єктів господарювання, а й формує досить позитивний імідж, необхідний інвестиційний клімат та знижує рівень можливих екологічних загроз на відповідних територіях.

Охорона земельних ресурсів та екологізація сільського господарства насамперед передбачає: використання інтегрованого підходу до організації управління земельними ресурсами, сприяння підвищення його координованості і результативності; забезпечення значно ширшого впровадження інноваційних екологічно збалансованих технологій у сфері землекористування; реформування системи моніторингу земель на рівні держави, ведення земельного кадастру і землеустрою; формування умов для більш максимально можливого забезпечення неперервності використання ділянок, стан яких у більшості наближається до природного; сприяння збалансуванню співвідношення між певними видами угідь і забезпечення еколого-економічної безпеки та рівноваги територій у різних регіонах; значне розширення площі лісів, лісових смуг й інших захисних насаджень відповідно до науково обґрунтованих індикаторів, які розроблятимуться із урахуванням відповідних регіональних й місцевих особливостей; зростання частки сільськогосподарських угідь екстенсивного використання у відповідності до науково обґрунтованих індикаторів, які розроблятимуться із урахуванням регіональних й місцевих особливостей; використання технологій щодо відновлення виведених із ріллі деградованих, або ж малопродуктивних і техногенно забруднених сільськогосподарських угідь; адаптація до європейських стандартів щодо відведення земель під сприяння розміщення об'єктів будівництва, промислового виробництва, транспорту, зв'язку та інше; сприяння розробці й ширшому впровадженню інноваційних біологічних засобів щодо захисту рослин у відповідному сільськогосподарському виробництві; сприяння забезпеченню екологічно допустимого для сільського господарства навантаження на ґрунтовий покрив; широке впровадження інноваційних екологічно збалансованих технологій для організації ведення сільського господарства за позитивним досвідом країн Європейського Союзу.

Таким чином, за результатами проведеної оцінки щодо інституційного регулювання у сфері забезпечення охорони навколишнього середовища ідентифіковано, що система заходів що охорони природи у Німеччині є головною турботою держави та суспільства загалом, в інтересах забезпечення добробуту громадян держава й суспільство сприяють охороні природи: утримання в необхідному стані води та повітря, охорона флори й фауни, природних красот для країни повинні забезпечуватися відповідними компетентними органами та є, насамперед, обов'язком безпосередньо кожного громадянина [7]. Таким чином, інструменти державного регулювання використання земельних ресурсів входять у безпосередньо функціональні обов’язки суспільства та характеризуються дотриманням відповідальності кожного її учасника.

Відношення до природи та її багатств, як до загального надбання людей закріплено в законодавстві Угорщини. Так, єдність зовнішньополітичних принципів та інтересів щодо екологічного захисту навколишнього природного середовища виходять із важливості поєднання національних заходів із охорони довкілля із широкими міжнародними заходами щодо природоохоронних галузей [8]. Таким чином, інструменти державного регулювання процесів використання земельних ресурсів також входять у відповідні функціональні обов’язки для кожного учасника суспільства, характеризуються перспективністю вирішення питання щодо збереження рівня національного багатства країни.

Підходи щодо державної політики у Швеції і Австрії є результативними через узгодженість відповідного законодавства й жорсткий контроль за його дотриманням. Таким чином інструменти державного регулювання є ефективними та надають можливість для забезпечення збереження довкілля, охорону, раціональне використання певних видів земельних ресурсів.

На основі проаналізованих наукових джерел визначено, що державна політика у сфері забезпечення охорони навколишнього природного середовища, окремих елементів земельних ресурсів у більшості розвинених країн Європейського Союзу перш за все зорієнтоване на формування передумов до сталого розвитку галузей та відповідних територій. Також використовується цілісний підхід, який засвідчує, легітимізацію можливості врахування широкого спектру суспільних інтересів й поглядів, у процесі реалізації державної політики.

Узагальнюючі отриману інформацію варто зазначити, що значна більшість країн використовує механізми саме екологічного управління, які також можуть включати: різні платежі за природокористування, які представляють собою платежі за використання відповідного природного земельного ресурсу; податки, які призначені для забезпечення раціонального використання таких ресурсів й не компенсуються такими платежами за їх використання; різні субсидії у вигляді форм фінансової допомоги, яка надається забруднювачам або ж користувачам таких ресурсів на цілі охорони природного середовища (пільгові позики, зниження ставок податку, прискорена амортизація); виплати різних компенсацій за завдану шкоду екологічній системі: суми, які сплачуються відповідно до діючого законодавства у порядку компенсації за таку шкоду, яка заподіяна діяльністю, що викликає зростання забруднення навколишнього природного середовища; передача дозволу, права чи квоти - заснованої на принципах, що будь-яке збільшення рівня використання природних земельних ресурсів має бути компенсовано відповідним зниженням на рівну величину, або ж більшої за неї [7-8].

Усі інструменти державної політики щодо використання земельних ресурсів повинні враховувати можливості та мотивацію можливих учасників такого процесу у виробничій й соціальній сферах зберігати та примножувати національне багатство країни та її регіонів, обмежувати негативний вплив ризиків та гарантувати екологічну безпеку.

В сучасних ринкових умовах значної актуальності набувають питання особливостей використання економічних моделей на основі різних математичних знань, які дозволяють врегульовувати питання соціально-економічного розвитку, формування індикаторів діяльності суб’єктів господарювання. Досить гострим на сьогодні залишається питання екологізації процесу виробництва, використання природоохоронних заходів і сприяння сталого розвитку. Так, серед індикаторів організації діяльності відповідно до критеріїв екологічності і принципів щодо соціальної відповідальності бізнесу є контроль за дотриманням науково обґрунтованого ліміту виникнення відходів, що за умови їх неправильного поводження і утилізації, можуть становити значну екологічну загрозу.

Шляхом систематизації різних результатів проведеного дослідження нами узагальнено, що в умовах сьогодення проблемні аспекти у використанні земельних ресурсів потребують ефективного регулювання із розподілом й врахуванням специфічних особливостей відповідних природних агрокліматичних зон. Важливість мінімізації негативного впливу на екстенсивній основі щодо використання земельних ресурсів зумовлює питання активізації екологічної політики в державі, насамперед, у біоекономічному напряму її розвитку, із можливим дотриманням пріоритетів безпеки й узгодженості прийнятних дій.

Враховуючи результати проведеного дослідження нами запропоновано еколого-економічні імперативи державної політики регулювання процесу використання земельних ресурсів в Україні (рис. 2).

 

 

Рис. 2. Система еколого-економічних імперативів державної політики регулювання

процесу використання земельних ресурсів*

*Джерело: сформовано автором

 

 

Державна політика регулювання земельних ресурсів, реалізацію земельних відносин, проводять органи державного управління на усіх ієрархічних рівнів. Таким чином на державному рівні відбувається інституційне забезпечення, проводиться законодавче регулювання земельних відносин, питаннями розпорядження землями державної власності, організація контролю за збереженням якості земельних ресурсів, забезпечення захисту прав землевласників та землекористувачів.

Досить актуальним є питання щодо формування сприятливих умов до запуску ринку землі та дієвих механізмів щодо практичного його державного регулювання. На місцевому рівня відбувається регулювання шляхом передачі земельних ділянок у власність, проведення реєстрації права власності, користування землею та договорів на оренду землі, викуп земель, плата за землю, організація ведення земельно-кадастрової документації, погодження будівництва різних об’єктів, вирішення земельних спорів тощо.

Доведено, що досить актуальним видом державного регулювання у сфері земельних відносин є саме економічні методи, які реалізуються шляхом: плати за придбання земель, оплати земельного податку, орендної плати, залежно від якості та місця розташування відповідної земельної ділянки, запровадження пільг, розробка та функціонування механізму ідентифікації, відшкодування збитків відповідним власникам землі й землекористувачам за зниження якості земель, приведення їх у непридатність, як результат нецільового їх використання або ж виснаження, значне антропогенне навантаження.

Отже, саме підвищення інвестиційної привабливості у даному контексті повинне забезпечуватись не підвищенням ринкової вартості на землю, а шляхом проведення докорінних інноваційно-структурних зрушень у використанні природного ресурсу; через мотивування протекціоністських заходів на засадах оптимального соціально відповідального ведення бізнесу. Доцільно провести не розпродаж земельно-ресурсного базису, який формується з плином часу, а поступового переходу від аналізу кількісних характеристик результатів діяльності підприємств відповідно до інтенсивних трансформацій у веденні господарювання, до визначення рівня соціальної відповідальності бізнесу, до підтримання культури землекористування і формування орієнтирів цінностей екологічної культури, механізмів та інструментів еколого-економічної політики держави.

Висновки. За результатами проведеного дослідження доведено необхідність врахування еколого-економічних імперативів державної політики використання земельних ресурсів. Перехід на еколого-економічні пріоритети у розвитку земельних відносин є актуальними практично для усіх країн світу. Пріоритетними напрямами розвитку земельних відносин на екологоорієнтованих засадах є необхідність суб’єктів різних рівнів впроваджувати заходи з екологізації, підтримка економічного значення земельно-ресурсного потенціалу країни. В сучасних умовах актуальною є концепція формування еколого-економічної мережі, яку досить активно використовують розвинені європейські країни.

На основі проаналізованих наукових джерел визначено, що державна політика у сфері забезпечення охорони навколишнього природного середовища, окремих елементів земельних ресурсів у більшості розвинених країн Європейського Союзу перш за все зорієнтоване на формування передумов до сталого розвитку галузей та відповідних територій. Також використовується цілісний підхід, який засвідчує, легітимізацію можливості врахування широкого спектру суспільних інтересів й поглядів, у процесі реалізації державної політики. Враховуючи результати проведеного дослідження нами запропоновано еколого-економічні імперативи державної політики регулювання процесу використання земельних ресурсів в Україні.

Важливими стратегічними цілями еколого-економічної безпеки на загальнодержавному рівні є: сприяння підвищення конкуренції продукції аграрного виробництва за рахунок забезпечення якісних характеристик для підвищення показників експорту; зростання рівня самозабезпеченості для виробництва на основі активізації інноваційно-інвестиційної діяльності; удосконалення нормативно-правової бази, яка повинна реагувати на актуальні сучасні умови виробництва аграрної продукції; налагодження зовнішньоекономічної діяльності; в економічному аспекті передбачається необхідність створення передумов щодо збереження стійкості по відношенню до екзогенних й ендогенних загроз, характеризує конкурентні позиції і здатність національної економіки до зростання.

 

 

Література.

1. Апопій В., Мацько М. Раціональне використання земель сільськогосподарського призначення : правові та економічні проблеми. Екологічні, економічні та технологічні аспекти використання земельних ресурсів: Матеріали міжнародного науково-практичного форуму, 19-21 вересня 2007р. Львів: Львів. держ. агроуніверситет. 2007. 515с.

2. Чаплигіна О.В., Шиян А.А. Фактори впливу на ціну земель сільськогосподарського призначення. Вісник Вінницького політехнічного інституту. 2011. №1. С. 36-40.

3. Бородіна О., Прокопа І. Подолання структурних деформацій в аграрному секторі України: інституціалізація і модернізація мало товарного сільськогосподарського виробництва. Економіка України. 2015. №4. С. 88-96.

4. Косович Б. Структура земельних відносин в Україні: економіко-правовий аспект. Вісник Львівського державного аграрного університету: Економіка АПК. 2004. №11(2) 563 с.

5. Мірошниченко А.М. Земельне право України: підручник / А.М. Мірошниченко. К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. 712 с.

6. Третяк А. Напрями формування державної земельної політики, або зміна пріоритетів земельної реформи. Землевпорядний вісник. 2008. № 1. С. 21-33.

7. Поліщук Л. Ринок землі: видимі й приховані ризики. Землевпорядний вісник. 2008. № 1. С. 9 – 21.

8. Федоров М. М. Організаційно-економічні передумови формування ринку земель сільськогосподарського призначення. Економіка АПК. 2003. №1. С. 25-31.

 

 

References.

1. Apopii, V. and Matsko, M. (2007), “Ratsionalne vykorystannia zemel silskohospodarskoho pryznachennia : pravovi ta ekonomichni problemy”, Materialy mizhnarodnoho naukovo-praktychnoho forumu Ekolohichni, ekonomichni ta tekhnolohichni aspekty vykorystannia zemelnykh resursiv, Derzh. Ahrouniversytet, Lviv , Ukraine, p.515.

2. Chaplygina O.V. and Shiyan A.A. (2011) Faktory vplyvu na tsinu zemel' sil's'kohospodars'koho pryznachennia. [Factors of Influence on the Price of Agricultural Land]. Visnyk Vinnyts'koho politekhnichnoho instytutu № 1, pp. 36-40.

3. Borodina O.M. and Prokop I.V. (2015) Podolannia strukturnykh deformatsij v ahrarnomu sektori Ukrainy: instytutsializatsiia i modernizatsiia malo tovarnoho sil's'kohospodars'koho vyrobnytstva. [Overcoming structural deformations in the agrarian sector of Ukraine: institutionalization and modernization of commodity agricultural production], Ekonomika Ukrainy, № 4, pp. 88-96.

4. Kosovych, B. (2004), “Struktura zemelnykh vidnosyn v Ukraini : ekonomiko-pravovyi aspekt”, Visnyk Lvivskoho derzhavnoho ahrarnoho universytetu : Ekonomika APK, vol. 11(2), p.563.

5. Miroshnichenko, A.M. (2009), Land law of Ukraine [pidruchny'k], Kyiv, Ukraine.

6. Tretyak A.M. (2008) Napriamy formuvannia derzhavnoi zemel'noi polityky, abo zmina priorytetiv zemel'noi reformy. [Types of formation of state land policy, or change of priorities of land reform], Zemlevporiadnyj visnyk. № 1, pp. 21-33.

7. Polishchuk L. (2008) Rynok zemli: vydymi i prykhovani ryzyky. [Real earth visible and hidden risks]. Zemlevporiadnyi visnyk, № 1. рр.9-21.

8. Fedorov, M. M. (2003) Orhanizatsiino-ekonomichni peredumovy formuvannia rynku zemel silskohospodarskoho pryznachennia. [Organizational-economic background land market development. agricultural land]. Ekonomika APK, № 1. рр. 25-31.

 

 

Стаття надійшла до редакції 20.08.2017 р