УДК: 351.86

 

О. П. Борис,

кандидат технічних наук,

заступник начальника Українського науково-дослідного інституту цивільного захисту

 

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЖЕЖНОЇ ОХОРОНИ ТА ЇЇ РОЛЬ У ФОРМУВАННІ СИСТЕМИ ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ УКРАЇНИ

 

O. P. Boris,

candidate of technical sciences,

Deputy Chief of the Ukrainian Research Institute of Civil Protection

 

HISTORY OF DEVELOPMENT OF STATE FIRE PROTECTION AND ITS ROLE IN FORMATION OF THE SYSTEM OF CIVIL PROTECTION OF UKRAINE

 

У статті проведено історичний аналіз становлення Державної пожежної охорони та її ролі у формуванні системи цивільного захисту України. Зазначено, що пожежна небезпека найдревніша загроза із якою стикається людство. Установлено, що на теренах України пожежна охорона має тисячолітню історію становлення і розвитку. Наголошено, що історія розвитку пожежної справи безпосередньо пов’язана із необхідністю запровадження заходів державного регулювання відповідному до існуючого, у кожний історичний період, рівня суспільної небезпеки, пов’язаного із загрозою пожеж, а також громадсько-політичного та соціально-економічного розвитку суспільства. Доведено, що переламним етапом в системі розвитку державної пожежної охорони стала аварія на ЧАЕС, ліквідація наслідків якої чітко встановила вагомість служби в системі державної безпеки. Запропоновано нові історичні періоди формування і розвитку пожежної охорони.

 

In the article a historical analysis of the formation of the State Fire Service and its role in the formation of the civil protection system of Ukraine was conducted. It is noted that fire danger is the oldest threat faced by mankind. It has been established that in Ukraine, fire protection has a thousand-year history of formation and development. It is stressed that the history of the development of the fire is directly related to the necessity of introducing measures of state regulation corresponding to the existing, in each historical period, the level of public danger associated with the threat of fires, as well as socio-political and socio-economic development of society. It was proved that the Chernobyl accident was a turning point in the system of development of state fire protection, the liquidation of which consequences clearly established the importance of the service in the system of state security. New historical periods of formation and development of fire protection are offered.

 

Ключові слова: державне управління, історія становлення Державної пожежної охорони, історичні періоди розвитку пожежної справи, державна безпека.

 

Key words: state administration, the history of the formation of the State Fire Service, historical periods of fire development, state security.

 

 

Постановка проблеми

Пожежна небезпека найдревніша загроза із якою стикається людство. Перший достовірно зафіксований опис пожежі здійснений на кам’яній плиті за часів Вавилонського царства на якому описується гасіння пожежі у м. Німвруд (2800 до н.е.), а перші державні акти якими було врегульовано питання запобігання пожежам мали місце у Стародавньому Китаї за династії Іжау (1100 до н.е.). До IV ст. до н.е. відносяться документальні згадки про наявність команд для боротьби із пожежами в Древньому Китаї та Японії. Відомі історичні факти діяльності професійних пожежних підрозділів на території сучасної Європи із Античних часів (6 н.е.), які почали своє існування за наказом імператора Риму Августа [1].

На теренах України пожежна охорона має тисячолітню історію становлення і розвитку. У давньоруській державі відбувалася величезна кількість пожеж. Скупченість та хаотичність забудови міст дерев’яними спорудами створювали ідеальні умови для розвитку пожеж, які носили спустошливий характер. Згадки про такі масштабні події мають місце в історичних документах міст Київської Русі: Київ (1017, 1124), Юр’єв (1095), Чернігів (1239), Львів (1339, 1381). Київська пожежа 1124 року призвела до настільки тяжких наслідків, що місто на період декількох років припинило своє існування. Саме у цей час з’являються перші державні правові акти, якими робилися спроби регламентувати питання протидії загрозам виникнення і ліквідації пожеж. А початок організованої боротьби з пожежами у Стародавній Русі, на думку істориків, пов’язаний з іменем Ярослава Мудрого (1019-1054). Церковний статут Ярослава – пам’ятка права Київської Русі, де вперше згадується необхідність боротьби з вогнем і встановлюється відповідальність за підпал.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Теоретичні та методологічні основи державного управління у сфері цивільного захисту, його механізми, шляхи вирішення ключових питань реалізації політики у цій сфері досліджували вчені: В.Акімов, С.Андреєв, М.Брушлинський, Ю.Воробйов, Ю.Глуховенко, В.Доманський, Л.Жукова, О.Могильниченко, М.Стеблюк, О.Труш, Г.Федулов, В.Федоренко, В.Шоботов, І.Шпільовий, С.Шумов та ін.

Водночас досліджень, у яких із позицій системного підходу розглянуто історичні аспекти становлення Державної пожежної охорони та її ролі у формуванні системи цивільного захисту України, практично немає.

Мета статті

Метою статті є історичний аналіз становлення Державної пожежної охорони та її ролі у формуванні системи цивільного захисту України.

Виклад основного матеріалу дослідження

Історія розвитку пожежної справи безпосередньо пов’язана із необхідністю запровадження заходів державного регулювання відповідному до існуючого, у кожний історичний період, рівня суспільної небезпеки, пов’язаного із загрозою пожеж, а також громадсько-політичного та соціально-економічного розвитку суспільства. Відповідно подальше законодавче забезпечення організації пожежної справи Древньої Русі на державному рівні пов’язано зі зміцненням управлінської влади та економічним розвитком міст в X-XI ст., а із прийняттям на Русі християнства, як державної релігії, сформована система законодавчих норм, що дійшли до нас під загальною назвою Руська Правда. Відповідно із зміною політичного та економічного стану, удосконалювались державне управління і набувало системного характеру державне регулювання. Сфера дії правових актів щодо врегулювання питань боротьби з пожежами розширювалась, а в окремих випадках визначалась окремими законами. Так, в новгородської редакції Руської Правди (XV ст.) йдеться про штрафні санкції при посяганні на княже майно.

Протягом ХІV-ХV ст. на українських землях формується законодавство на основі Магдебурзького права, що стало важливим чинником державного регулювання. В литовсько-польський період  виразником накопичених суспільством законодавчих актів став Литовський статут (1588), особливістю якого було врегулювання питань збереження особистої власності громадян і відшкодування завданих пожежами збитків, а також запровадження штрафних санкції до винуватців їх виникнення і смертної кари для паліїв.

Правова база із забезпечення пожежної безпеки у ХVI-ХVІІ ст. доповнювалася королівськими наказами щодо обережного поводження з вогнем, роботи пожежно-сторожової охорони та впровадження пожежної повинності. Значною подією того часу став друк правил «Про уникнення пожеж та їх гасіння» Анджея Фріч-Моджевського, що були опубліковані у праці «Про виправлення держави» (1551), та справили величезний вплив на розвиток протипожежної охорони в європейських містах того часу. В XVII ст. після перекладу на російську мову видання використовувалось на теренах України.

Під час Визвольної війни (1648-1657) відбулось утворення Козацької держави – унікального явища у світовій історії державництва. За наявних елементів державності: адміністративного поділу, судової системи, економічно-фінансової структури, війська та визначених кордонів, системи державного управління і регулювання перебували на низькому рівні. Занепаду управлінських функцій держави сприяла відсутність єдиного джерела влади, що врешті призвело до міжусобних війн та сприяли настанню періоду «Руїни». І навіть у ці складні часи формування української державності продовжувався певний технічний розвиток пожежної справи, кожний козацький стан та кожна козацька «чайка» мали бути забезпечені водоналивними трубами для гасіння пожеж – передвісниками пожежних насосів [2].

Після укладення низки договорів у тому числі сепаратних між Московію та Польщею (1667, 1686) на лівобережній Україні із другої половини XVII ст. встановлюється царська влада. За часів Гетьманщини пожежна справа отримала подальший розвиток. Саме в цей період системне державне управління сприяє упорядкуванню питань пожежної безпеки. Правові документи того часу можливо вважати першими документами організації пожежного нагляду, відповідно до яких встановлювались контроль за протипожежними заходами при будівництві та за дотриманням правил поводження із вогнем.

XVIII ст. державне управління щодо пожежної справи зводилось до реалізації заходів запобігання вогню, а організація гасіння пожеж покладалась на громадськість. Наприклад, спеціальний указ Петра I (1718) зобов’язував будівельників дотримуватися норм безпеки при зведенні нових будинків в Санкт-Петербурзі, а указ Генеральної військової канцелярії на території Лівобережжя (1722) нормував протипожежні відстані при забудові населених пунктів. Найбільш вагомим регуляторним актом того часу можливо вважати наказ губернаторам і воєводам з особливим розділом «Про нагляд за будівлями в містах і збереження від пожеж» (1728), що розповсюджувався на всю територію Гетьманщини. Фактично це був збірник існуючих на той час правил із попередження пожеж.

Вдосконалення запобіжних заходів щодо попередження пожеж практично не впливало на ефективність їх гасіння. Пожежна справа потребувала державного організаційного врегулювання питань оперативного пожежогасіння. Такі правові основи державного регулювання із ліквідації пожеж у Російській імперії, та на території сучасної України, були запроваджені указом імператора Олександра І (1803). Перші професійні пожежні команди створені у складі поліції у Москві (1804), а до Вітчизняної війни 1812 року в столиці Імперії нараховувалось вже 20 пожежних частин.

Однак державні організаційні заходи щодо боротьби із пожежами не допомагали. Міста, у тому числі на землях Україні, палали регулярно. Велика пожежа 1811 року у Києві практично знищила Поділ, згоріло понад 2 тисячі будинків, що назавжди змінило планування міста яке зберігається і нині.

Вагомим вдосконаленням із організаційної діяльності у питаннях пожежної справи в Україні стало прийняття Сенатом Російської імперії Будівельного та Пожежного статутів (1832). Нормативно-правові акти визначали правила у сфері пожежної безпеки, якими унормовувалося питання профілактики (запобігання) виникнення пожеж та організації заходів (реагування) їх гасіння, встановлювалась відповідальність за невиконання положень статутів.

Державне регулювання питань пожежної безпеки відіграло важливу роль у подальшому вдосконаленні системи державного управління. Так владою Києва вводиться посада брандмейстера (1835), а в 1841 утворюється перша пожежна частина – Старокиївська.

Горіли міста і правобережної частини України, що тоді перебувала під Австрійським протекторатом. Пожежа у Львові (1848) призвела до значних збитків, згоріли міська ратуша та театр, університет та розташована в ньому безцінна бібліотека, багато будівель та споруд середмістя. У наслідок надзвичайної події Львівським магістратом врегульовує питання організації пожежогасіння та відповідним указом на території міста утворюється перша професійна служба по боротьбі з вогнем (1849) [3].

Однак в загальному сенсі пожежна справа в Україні у ХІХ ст. немала суттєвого розвитку, зокрема доки існувала кріпосна залежність. В обставинах військових конфліктів, економічного занепаду та зростання заворушень серед селян Російський самодержавство пішло на скасування кріпосного права (1861).

Із зміною соціально-економічного устрою, в суспільстві розпочався розвиток професійної пожежної охорони. В імперську Росію хлинули здобутки світового прогресу у царині пожежної справи, а завдяки широкому громадському пожежному руху на кінець ХІХ ст. російські діячі пожежної справи зайняли провідні позиції у цій галузі. У державах того часу на функціонування пожежних служб вплинув ріст промисловості в галузі пожежної техніки і засобів гасіння. Саме у цей період винайдено та застосовуються новітнє пожежне обладнання та засоби пожежогасіння: вогнегасна піна, газове пожежогасіння, пожежна сигналізація, спринклера та система водяного пожежогасіння, вогнегасники, протипожежний водогін постійного тиску із водозабірними стовпами, центробіжні пожежні насоси та парові насосі, гідропульти та стволи, дихальні апарати, пожежні драбини, пожежні автомобілі та телеграф [1, 4].

Найбільше значення у становленні і розвитку пожежної безпеки починають відігравати страхові та пожежні громадські організації. На першому з’їзді пожежних та страхових діячів у Санкт-Петербурзі (1892) скликаного за ініціативи Російського технічного товариства прийняте рішення про утворення Російського добровільного пожежного товариства (1893). Громадські організації пожежного спрямування утворюються і в інших країнах, які діють і по нині: Міжнародна асоціація керівників пожежної охорони (IAFC) (1873), Національна асоціація протипожежного захисту (NFPA) (1896), Міжнародний технічний комітет із запобігання і гасіння пожеж (CTIF) (1900). Першим президентом останнього було призначено російського представника графа Комаровського. За сприяння пожежних діячів проводяться відкриті міжнародні пожежні виставки, конгреси та з’їзд пожежних. Так в Росії у період 1892-1917 років проведено 8 з’їздів пожежного товариства, а в 1912 в Санкт-Петербурзі відбувся VI міжнародний конгрес Міжнародної пожежної ради.

 Міжнародні з’їзди пожежних діячів, що відбувались у визначений історичний період становлення пожежної охорони: Шлотенбург (1899), Париж (1900), Берлін (1901), були однією з форм впливу волонтерства на загальний стан пожежної безпеки у державах того часу.

Це була золота епоха розвитку пожежної справи. Проте соціально-політичні зміни державного устрою відіграли не менш значну роль у становленні пожежної охорони України, а ніж економічні.

Історія подальшого розвитку пожежної охорони досить детально описана науковцями у багатьох працях та пов’язана із історією пожежної охорони СРСР [1, 5, 6, 7].

У певний період радянської влади матеріально-технічне забезпечення та рівень державного управління пожежної охорони перебував на значно вищому рівні, а ніж у дореволюційний період. Однак централізація виконавчої влади внесла суттєві зміни в організацію діяльності пожежної служби – створена державна пожежна служба Радянської України керівним органом якої виступав Всеукраїнський центральний пожежний відділ (1921). Але підсилення системи державного управління знизило участь громадських пожежних товариств в державному регулюванні сфери пожежної безпеки, Російське пожежне товариство було ліквідовано (1919). При цьому відсутність економічних стимулів приводило до зменшення інноваційної діяльності. Пожежна охорона СРСР мала відмінні від решти світу особливості розвитку та уособлювалась досить високім рівнем організаційної діяльності. Так тільки у період 1921-1922 роки органами влади були прийняті декрети, постанови та інші документи державного регуляторного впливу у сфері пожежної безпеки:

«Про заходи боротьби з пожежами»;

«Про заходи для збереження пожежних обозів і утримання їх у бойовій готовності»;

«Строковим проведення протипожежних заходів в РРФСР»;

«Про виробництво в місячний термін мобілізації коней, придатних для служби в пожежних командах в усіх радянських установах і підприємствах»;

«Про облік пожежного майна в Республіці»;

«Положення про Народний комісаріат внутрішніх справ Української РСР»;

«Про організацію підвідділів пожежної статистики у статистичному відділі НКВС»;

«Про місцеві бюджети»;

«Про обов’язкове відрахування від прибутків страховими установами РРФСР на утримання місцевих пожежних організацій»;

«Положення про Народному комісаріаті внутрішніх справ», в якому були сформульовані також завдання пожежної охорони і її організаційна структура.

У період до 30-х років продовжувалась регламентація діяльності, а забезпечення пожежної безпеки на державному рівні відповідало виробничо-територіальному принципу. Так, Постановою Ради народних комісарів СРСР «Про заходи охорони державних і мають державне значення підприємств, складів і споруд» (1927) встановлювалась особиста відповідальність за забезпечення пожежної безпеку керівників об’єктів, а відповідно до «Положення про органи державного пожежного нагляду Української РСР» (1927) запобігання виникненню пожеж було сферою Народного комісаріату внутрішніх справ.

Досить вагомі зрушення у цей період відбувались у організації системи професійного навчання. Утворена мережа навчальних закладів: пожежного технікуму в Ленінграді, Центральних і районних пожежно-технічних курсів в містах Москві, Ленінграді, Іваново-Вознесенську, Курську, Свердловську, Казані, Сімферополі, Сочі, Саратові, Ростові-на-Дону, Новосибірську і Хабаровську. Організовувались короткострокові практичні курси для сільських пожежних в автономних республіках, областях, краях і губерніях. Зазначеному сприяло державне регулювання через прийняття відповідних розпорядчих документів: «Про заходи організації мережі спеціальних пожежно-технічних закладів» (1927) та «Про розгортання мережі спеціальних пожежно-технічних закладів» (1928).

Відбувались певні зрушення і в забезпеченні наукової діяльності. У 1929 році при Центральному пожежному відділі створено науково-технічний комітет, а у 1930 році засновується Науковий пожежно-технічний комітет та створюється Всесоюзне наукове пожежно-технічне товариство.

Болючим для пожежної охорони став період 1931-1934 років при тимчасовому перепідпорядкуванні Народному комісаріату комунального господарства. Однак із зміною державних оборонних пріоритетів, Постановою Центрального виконавчого комітету Ради народних комісарів СРСР утворено НКВС СРСР (1934) в структурі якої відновлюється пожежна охорона у вигляді Головного управління пожежної охорони (ГУПО) НКВС СРСР та починається процес державного регулювання системи пожежної охорони із урахуванням нових стратегічних напрямів довоєнного періоду [5].

Слід звернути увагу на наступне. Зазначені заходи державного регулювання прямо підтверджують висловлене припущення щодо  правильності визначення початку формування основ Цивільної оборони СРСР – початок 30-х років (ІІ етап). Саме в цей час вводиться поняття «протипожежна оборона» та починається процес воєнізації пожежних підрозділів. Про це свідчать наступні факти: організація Факультету інженерів протипожежної оборони НКВС СРСР (1936) та Центрального науково-дослідного інституту протипожежної оборони НКВС СРСР (1937), а також Наказ НКВС СРСР №0192 щодо реалізації Постанови РНК СРСР № 165/341 «Про воєнізованої пожежної охорони НКВС» (1938). Упорядковуються питання організаційної діяльності, затверджуються «Положення про Державний пожежний нагляд і про міську пожежну охорону» (1936), «Положення про пожежну охорону сільських населених пунктів» (1939), «Бойовий статут пожежної охорони» та «Статут внутрішньої служби в пожежній охороні» (1940). Саме в цей період відновлюється робота Добровільного пожежного товариства, починають організовуватись добровільні пожежні дружини.

Із початком Другої Світової Війни на території СРСР підрозділи пожежної охорони змінюють організацію діяльності у відповідності до обставин військового стану. Одними із перших в обставинах війни почала працювати пожежна служба України. Всі підрозділи служби в містах були зосереджені в складі місцевої протиповітряної оборони (МППО) з оперативним підпорядкуванням управлінням та відділам пожежної охорони НКВС УРСР, а особовий склад переведений на посилений режим роботи та казармене положення [6].

В СРСР з метою забезпечення обороноздатності держави вводиться загальна підготовка до протиповітряної і протихімічного обороні. Своє місце в системі посідає протипожежна оборона. Починається прискорена підготовка інженерів протипожежної служби, формуються підрозділи протипожежної оборони. Так у перший місяць війні посилена пожежна охорона та за планами військового часу відновлено навчальний процес на факультеті інженерів протипожежної оборони Ленінграду. У Харкові і Києві формувалися полки протипожежної оборони із забезпеченням їх технікою і обладнанням. В Москві сформовано окремий комсомольсько-молодіжний полк протипожежної оборони у 5 тисяч осіб.

У роки війни на пожежних країни випало багато тяжких випробувань щодо забезпечення пожежної безпеки в населених пунктах безпосередньо пов’язаних із посиленням постової і дозорної служб, попередження та гасіння пожеж в умовах повітряних нальотів противника. Окреме місце займала масова протипожежна пропаганда та навчання цивільного населення прийомам гасіння запалювальних бомб, організації протипожежного захисту будівель і споруд. Для виконання цих завдань, тільки у період 1942 р., у лави пожежних було зараховано більше 5 тисяч жінок. До кінця війни число жінок в пожежній охороні становило 11% від загальної її чисельності. Жіночі пожежні команди успішно гасили пожежу, багато з них були нагороджені урядовими нагородами.

У період 1943-1946 років продовжується воєнізація пожежної охорони (ВПО). На звільнених територіях Українських міст: Харкова, Одеси, Луганська, Дніпропетровська, Дніпродзержинська, Сталіно (Донецька), Макіївки, Запоріжжя, Миколаєва, Львова, Дрогобича, Борислава реалізується Указ  «Про поширення на особовий склад ВПО НКВС СРСР Дисциплінарного статуту Червоної Армії» (1944). Воєнізація підкріплювалася низкою документів: «Положення про воєнізовану пожежну охорону МВС СРСР» (1946) «Положення про проходження служби сержантським і рядовим складом ВПО МВС СРСР» (1946).

Основними особливостями післявоєнного періоду розвитку пожежної охорони була з одного боку воєнізована організація підрозділів пожежної охорони, яка фактично зберігалась до розпаду СРСР, а з другого – відступ від поняття «протипожежна оборона». Про що засвідчує зміна назв навчальних закладів у період 1946 року із виключенням словосполучень «протипожежної оборони» на «пожежно-технічні».

Період з 1946-1966 років став одним із складних в історії пожежної охорони. Розвиток пожежної охорони в цей період не був однозначним. З одного боку підрозділи пожежної охорони продовжували успішно виконувати поставлені перед ними завдання щодо попередження та гасіння пожеж,  удосконалювалась організація служби, запроваджувались нормативно-правові акти у сфері пожежної безпеки, а з іншого – відсутність чіткої стратегії розвитку служби призводила к постійним реорганізаціям. У 1946 році проведено скорочення загальної чисельності ВПО на 44 тисяч осіб по всьому СРСР, функції пожежної охорони розділяються. В НКВС зорганізується Головна пожежна інспекція, а пожежні підрозділи ГУПО та функція пожежогасіння передається до наркоматів і виконкомів рад. У 1954 році припиняється дія «Положення про проходження служби офіцерського складу МВС СРСР» (1943) військова форма і погони для особового складу ВПО за рішенням Ради Міністрів СРСР в 1956 році скасовуються і заміняються формою неармійського зразка, але із збереженням спеціальних звань. У тому ж 1956 році функції попередження і гасіння пожеж знову об’єднуються і покладалися на загони і самостійні воєнізовані пожежні частини (СВПЧ). Проте з 1957 року розпочинається нова реорганізація, що поділила пожежні команди на міські, відомчі, професійні з охорони об’єктів, місцеві з охорони райцентрів з різними підпорядкуванням, положеннями, правами і пільгами. Зазначене значно знизило рівень державного управління у сфері пожежної безпеки країни і в цілому шкодило пожежній справі. При цьому підрозділи СВПЧ МВС стали прівелегірованими у матеріальному та технічному забезпеченні.

Серйозні зміни організації діяльності пожежної охорони відбулися в 1960 році. Відповідно до наступної хвилі реорганізації, запровадженої Постановою Ради Міністрів СРСР №44-16 (1960), МВС СРСР було ліквідовано, а його функції передані МВС союзних республік. Зупиняє свою діяльність ГУПО МВС СРСР, і з цього моменту і протягом наступних шести років єдиного органу з управління пожежною охороною в СРСР не існувало.

Постановою Ради Міністрів СРСР «Про порядок організації ВПО в містах та на об’єктах народного господарства СРСР» (1966) розпочинається етап заміни пожежної охорони на ВПО, що в певній мірі сприяв розвитку пожежної охорони [7].

Саме в цей період відновлюється процес формування і реалізації радянської стратегії пожежної автомобільної промисловості, що розпочинався у 50-х роках. Відбувається побудова перших зразків і модельних рядів новітньої пожежної техніки. В СРСР остаточно формується особлива система інженерної побудови пожежних машин, що чітко відрізняється від європейської та американської автомобільних концепцій. Запрацювала науково-дослідницька база пожежної охорони, на практиці реалізуються новітні системи порошкового та комбінованого пожежогасіння. Однак темп інноваційного розвитку у 80-х роках знижується, а у 1985 більшість серійної пожежної техніки знімається з виробництва [8]. 

Загальний матеріально-технічний стан пожежної охорони залишався на незначному рівні, а другорядне ставлення органів влади до забезпечення системи пожежної безпеки, на тлі підвищення техногенної та пожежної небезпеки промислового виробництва, негативно впливало на рівень кількості пожеж. Не виконання вимог будівельних норм щодо побудови розвинутої мережі пожежних частин впливало на зниження оперативності реагування пожежних підрозділів на пожежі. Як наслідок, зростав час гасіння пожеж, що призводило до великомасштабних пожеж, які завдавали значних матеріальних збитків, зростали і випадки загибелі людей на пожежах. При цьому більшість пожеж та їх трагічні наслідки державною владою замовчувалась і тільки пожежі, які виходи за рамки внутрішньодержавної проблеми набували фактажу:

– Ельбарусово (1961). У наслідок пожежі в школі загинуло   110 людей, з них 106 – діти у віці від трьох до п’ятнадцяти років;

– Ігарка, (1962). В результаті розповсюдження пожежі із складу готової продукції перевалочного комбінату згоріли 65 житлових і адміністративних будівель міста. Про кількість загиблих та травмованих не повідомлялось;

– Кіров, (1968). Вибух і пожежа на стадіоні «Трудові резерви» 29 загинули на місці, ще 88 поранені, пізніше в лікарнях померли ще шестеро осіб;

– «Сибірська пожежа», (1972). У наслідок лісових та торф’яних пожеж у Європейській частині країни згоріло 19 поселень, загинуло 104 людини, вогонь знищив близько 700 тисяч гектарів лісу;

– Москва (1977). В результаті пожежі, що виникла у верхніх поверхах готелю «Росія» загинули 42 людини, 52 людини постраждали, в тому числі 13 пожежних, які отримали опіки та отруєння.

Саме ця пожежа в самому центрі столиці Радянського союзу спричинила не аби який резонанс у світовому суспільстві у зв’язку із загибеллю іноземних громадян. Тільки завдяки відверто героїчним діям пожежних з палаючої будівлі було врятовано понад тисячу осіб.

Зазначені обставини змушували виконавчу владу здійснити заходи відповідного державного регулювання щодо посилення заходів пожежної безпеки. Таким чином Радою Міністрів СРСР прийнята Постанова «Про заходи щодо підвищення пожежної безпеки в населених пунктах і на об’єктах народного господарства» (1977) та затверджено «Положення про Державний пожежний нагляд СРСР» (1977) [9].

Наступні великі пожежі призвели до значних техногенних та соціальних катастроф на території СРСР:

п. Машіністов, Самарська область (1980). В результаті витоку з залізничної цистерни скрапленого газу стався вибух з послідуючою пожежею. Загинув 41 чоловік, і ще близько 200 отримали опіки і травми різного ступеня тяжкості.

Черонобиль (1986). Пожежа на Чорнобильській АЕС призвела до найбільшої техногенної катастрофи в Світі. У гасінні брали участь 69 пожежних, перші 28 пожежних отримали смертельну дозу радіації.

Ленінград (1988). Пожежа в бібліотеці Академії наук СРСР призвела до знищення 1/3 всього газетного фонду, а також близько 300 тисяч книг, серйозно пошкоджено 3,5 мільйона одиниць друкованих видань.

Уфа (1989). Два зустрічних пасажирських поїзда загорілися через скупчення газу з пошкодженого газопроводу. Загинули від 575 до 645 чоловік, з них 181 дітей, поранені більше 600 осіб.

Трагічні обставини змусили визнати значну передову роль підрозділів пожежної охорони у забезпеченні системи захисту населення та докорінно змінили державний підхід щодо забезпечення безпеки населення та територій. Першим, за останніх років існування Радянського союзу, під вимоги суспільної небезпеки реформувались підрозділи пожежної охорони. Відповідно до Наказу МВС СРСР «Про створення восьми регіональних спеціалізованих загонів по здійсненню першочергових рятувальних робіт в регіонах, які зазнали стихійних лих» (1989) розпочато реформування пожежної охорони в протипожежну та аварійно-рятувальну службу [10].

Висновки

Підсумовуючи вищенаведене, зазначимо, що пожежна охорона має давню історію становлення яку можна виділити у певні історичні періоди, зокрема:

– античного періоду (до 1000 р.);

– період середньовіччя (1000 р. – 1500 р.);

– період раннього часу (1500 р. – 1800 р.);

– нового періоду (1800 р. – 1900 р.);

– новітнього періоду (1900 р. – 2000 р.);

– сучасного періоду (2000 р. – сьогодення).

Найбільш цікавими, в рамках дослідження, є останні три періоди формування і розвитку пожежної охорони, яким відповідають наступні етапи безпосередньої історії пожежної охорони в Україні:

І етап (1892 – 1918) інженерного прогресу;

ІІ етап (1918 – 1930) організаційної перебудови;

ІІІ етап (1930 – 1946) воєнізації;

ІV етап (1946 –  1966) реформаційної невизначеності;

V етап (1966 – 1977) технічного переоснащення;

ІV етап (1977 – 1990) прогресуючого застою.

Загалом історію пожежної охорони України в часи СРСР слід вважати періодом застійного розвитку, основи якого і досі впливають на формування цивільного захисту в Україні.

Другорядне ставлення до проблем пожежної безпеки, пов’язане із зниженням темпів промислового розвитку та спустошенням економічного потенціалу держави через першочерговість реалізації завдань оборонного комплексу, призводило до низького рівня матеріально-технічного забезпечення пожежної охорони, а в цілому до неспроможності системи державного управління забезпечити захист громадян від наростаючих загроз техногенної та пожежної небезпеки.

Військовий устрій єдиної, дійсно діючої, державної системи реагування на небезпечні події звичайно відіграв свою роль при ліквідації надзвичайних ситуацій. Переламним етапом в системі розвитку державної пожежної охорони стала аварія на ЧАЕС, ліквідація наслідків якої чітко встановила вагомість служби в системі державної безпеки. Підрозділи пожежної охорони набули статусу основних сил реагування, що перші приймали участь у ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру. Практичне реагування підрозділів на всі види можливої небезпеки, відіграло важливе значення у розширенні функцій служби та формуванні на її основі протипожежної та аварійно-рятувальної служби наприкінці існування СРСР.

Отже, основою системи реагування і запобігання у сфері цивільного захисту України є адаптована до вимог сьогодення система державної пожежної охорони, функціональна значимість якої обумовлена історією її розвитку.

Перспективою подальших розвідок даної проблематики, є на наш погляд дослідження механізмів ризик-орієнтованого підходу у системі оцінювання пожежної безпеки.

 

Література.

1. Абрамов В. А., Глуховенко Ю. М., Сметанин В. Ф. История пожарной охраны. Краткий курс. Ч. 1. М.: Академия ГПС МЧС России, 2005. – 285 с.

2. Шумов С., Андреев А. История Запорожской Сечи. Киев; Москва: Евролинц, 2003. – 630 с.

3. Попович Степан. Пожежництво в історії Галицького краю. (1772-1939). Львівщина. – Львів, 2006. – 384 с.

4. Чехов А. Исторический очерк пожарного дела в России. СПб. 1892.

5. Шапиро Л. Пожарные прежде и теперь. Профиздат, Москва. –        1937 г.

6. Противовоздушная оборона. Орган ГУПО НКВД СССР и ЦК Союза робочих пожарной охраны. Москва, Неглинная ул. 9. № 5-6 май-июнь 1942 г.

7. Голубев С., Зильберштейн Ф., Савельев П. Пожарное дело в СССР. Стройиздат, Москва, 1967 г.

8. Пожарные машины: Энциклопедия пожарной техники и оборудования [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://fire-truck.ru/karta-sayta.html.

9. Обухов Ф. В. Советская пожарная охрана. – М.: Россельхозиздат, 1979. – 62 с.

10. Національна рятувальна служба: 1996-2016. – К.: Тов «ІММ «Фраксім», 2016.

 

References.

1. Abramov, V.A. Glukhovenko, Yu.M. and Smetanin, V.F. (2005), “The history of fire protection”, 285 р. Moscow, Russia.

2. Shumov, S. and Andreev, A. (2003), “History of Zaporizhzhya Sich”, 630 р. Moscow, Russia.

3. Popovich, S. (2006), «Fire in the history of the Galician region (1772-1939)», 384 р. Lviv, Ukraine.

4. Chekhov, A. (1892). “Historical essay on fire in Russia”, Moscow, Russia.

5. Shapiro, L. (1937), “Firemen before and now”, Moscow, Russia.

6. Protivovozdushnaya oborona. Organ GUPO NKVD SSSR i TSK Soyuza robochikh pozharnoy okhrany (1942), Moscow, Russia.

7. Golubev, S. Zilbershtein, F. and Saveliev, P. (1967), “Fire business in the USSR”, Moscow, Russia.

8. Fire trucks: Encyclopedia of fire equipment and equipment, available at: http://fire-truck.ru/karta-sayta.html (Accessed 10 January 2017).

9. Obukhov, F.V. (1979), “Soviet fire protection”, Moscow, Russia.

10. National Rescue Service: 1996-2016 (2016), Kyiv, Ukraine.

 

Стаття надійшла до редакції 19.01.2017 р.