EnglishНа русском

Державне управління: удосконалення та розвиток № 11, 2017

УДК: 351

 

Д. С. Мартишин,

к. н. з богосл., завідувач кафедри українознавства, православ’я та теології,

Міжрегіональна академія управління персоналом, м. Київ

 

ДІАЛОГ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

 

D. S. Martyshyn,

candidate sciences in theology, head of the Department of Ukrainian Studies,

Orthodoxy and Theology, Interregional Academy of Personnel Management, Kyiv

 

THE DIALOGUE OF THE UKRAINIAN STATE AND THE UKRAINIAN ORTHODOX CHURCHES AS AN IMPORTANT COMPONENT OF THE DEVELOPMENT OF SOCIETY IN PUBLIC ADMINISTRATION

 

Стаття присвячена дослідженню сучасного стану взаємодії Української держави та Українських Православних Церков і основним напрямам їх співпраці. В статті розглянуто особливості розвитку Української Православної Церкви, шляхи розвитку взаємовідносин Церкви та держави в умовах політичної трансформації українського суспільства. Розглянуто також стан розбудови громадянського суспільства в Україні у контексті конструктивної взаємодії Церкви, суспільства та держави.

У статті обґрунтовано, що Українські Християнські Церкви були, є і будуть невід’ємною частиною української культури, історії та майбутнього глобального світу. Діалог Церкви та держави постійно буде базисним елементом суспільного розвитку, фундаментом українського державотворення та платформою процесів демократизації в Україні.

 

The article is devoted to the research of the current state of interaction between the Ukrainian state and the Ukrainian Orthodox Churches and the main directions of their cooperation. The article deals with the peculiarities of the development of the Ukrainian Orthodox Church, ways of developing the relations between the Church and the state in the conditions of the political transformation of Ukrainian society. The state of development of civil society in Ukraine in the context of constructive interaction between the Church, society and the state is also considered.

The article substantiates that the Ukrainian Christian Churches were, are and will be an integral part of Ukrainian culture, history and future of the global world. The dialogue between the Church and the state will always be the basic element of social development, the foundation of the Ukrainian state building and the platform of democratization processes in Ukraine.

 

Ключові слова: церковно-державні відносини, державне управління, взаємодія Церкви та держави, релігійна громада, політичний діалог, розбудова громадянського суспільства, суспільний розвиток, соціальне вчення Церкви, політична теологія.

 

Key words: church-state relations, state administration, interaction of church and state, religious community, political dialogue, civil society development, social development, social doctrine of the Church, political theology.

 

 

Постановка проблеми. В Україні, як свідчать наукові публікації останніх років гостро стоять проблеми цілісності Українського Православ’я, подолання церковного розколу та єдності усієї християнської громади українського народу. Відомо, що роки незалежності — «це період інтенсивного розвитку релігійної мережі» в нашій державі [17, с. 5]. До того ж наявна велика всебічна увага політологів, науковців різних напрямів сучасної науки до проблематики автокефалії Українських Православних Церков, яка спостерігається останні роки в Україні і яка пов'язана з важливим питанням діалогу Церкви та держави [16; 17]. Важливість цього питання яскраво засвідчують наукові та громадсько-політичні дискусії [8, 9, 11, 13].

В умовах війни, нескінчених політичних протистоянь партій та громадських рухів проблема релігійної єдності та злагоди набула важливого як теоретичного, так і практичного значення. Пояснюється це перш за все тим, що в умовах демократичної розбудови Української держави ключовим фактором в релігійних відносинах між політичною елітою та релігійними громадами виступає конструктивний діалог, вибудуваний на взаємній повазі, толерантності, що найбільшою мірою обумовлює соціальну стабільність українського суспільства і його готовність включитися до серйозних політичних та економічних реформ [15; 16]. Без сумніву, що взаємодія Церкви та держави у питаннях мови, збереження культури, історії, а головне духовної єдності народу сприяє також стабілізації соціально-політичної ситуації, підвищує рівень взаємодії державних структур і громадянського суспільства, покращує соціальне самопочуття кожного громадянина України [9; 10; 11].

До цього варто додати, що сьогодні в Україні спостерігається досить низький рівень довіри релігійних громад Української Православної Церкви у єдності з Руською Православною Церквою до різних гілок української влади, що пов'язано не лише з певною негативною оцінкою діяльності органів державного управління, але й значною мірою зумовлено втручанням керманичів держави, певних політичних сил у внутрішнє канонічне життя Української Православної Церкви [18]. Наслідком цього є недостатня підтримка парафіянами дій та програм, які здійснює держава у сфері національної безпеки, оборони та культури, а також виникнення передумов для соціальної напруженості в релігійній сфері, деструктивних процесів та кризових ситуацій в релігійному житті України. Таким чином, виникає нагальна необхідність наукового обґрунтування взаємодії Церкви та держави в Україні, дослідження сучасних моделей взаємодії Церкви та держави в Європі та Сполучених Штатах Америки [2, 3, 10], пошуку нових форматів взаємодії церковних парафій і політичних інститутів, які би дозволили досягнути необхідного рівня політичної довіри у часи війни, громадянського протистояння та політичної кризи [1; 5].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Науковою розробкою цієї проблеми займалися як зарубіжні (М. Вебер, Р. Нібур, Н. Райт, А. Сторкі, Т. Бремер, Г. Кюнг, Д. Карсон та ін.), так і вітчизняні дослідники (К. Говорун, В. Бедь, М. Маринович, П. Толочко, В. Лубський, П. Яроцький, А. Колодний, В. Бондаренко, Л. Филипович, Ю. Чорноморець, В. Єленський, А. Деркач, В. Кириленко, О. Саган, О. Шуба, М. Пірен, М. Палінчак, В. Бебик, В. Петренко, М. Черенков, А. Зінченко, Ю. Кальниш, С. Плохій, О. Субтельний, В. Ульяновський, М. Кудряков, І. Ісіченко, О. Драбинко, І. Мацелюх, С. Головін).

Неважко помітити, що в останні десятиріччя проблематика єдності Українського Православ’я привертає особливу увагу церковних діячів і багатьох світських науковців. Але на сьогодні комплексних досліджень, присвячених розгляду процесів конструктивного діалогу держави та Церкви, духовного державотворення у сфері державного управління практично немає. Треба зазначити, що на сьогодні бракує фундаментальних і спеціальних наукових праць з державного управління, які були б присвячені богословському аналізу багатогранного процесу взаємовідносин між Українськими Християнськими Церквами і Українською державою [6]. Зауважимо, що поняття державно-церковні відносини, мають важливе значення у функціональному плані для політико-правової практики, але мусимо визнати, що воно не набуло ще статусу правової норми ані в міжнародно-правовому, ані у вітчизняному законодавстві. І саме така невизначеність призводить до суб'єктивістських і однобічних інтерпретацій сутності церковно-державних відносин і політками, і церковними діячами [2, с. 14-16]. Такий стан речей негативно впливає на характер відносин між двома інституціями — Церквою і державою, а також і на процеси формування державної політики стосовно Церкви в цілому.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою статті є вирішення науково-теоретичного завдання, що полягає в розкритті основних напрямів взаємодії Церкви та держави як складової державного управління й обґрунтуванні теоретичних засад підвищення діалогу Української держави та релігійних організацій.

Мета дослідження зумовила постановку і розв’язання таких завдань:

 — охарактеризувати процес становлення та розвитку основних напрямів взаємодії Української держави та Українських Православних Церков;

 — систематизувати предметне поле дослідження, визначити основні категорії та теоретичні поняття, що застосовуються в процесі аналізу дисертаційної теми;

 — розкрити сутність і зміст діалогу державної влади та церковних парафій та визначити його місце в системі інститутів публічної влади держави;

 — запропонувати шляхи вдосконалення основних напрямів взаємодії Української держави та Українських Православних Церков.

Виклад основного матеріалу. Інтегральна державно-управлінська теорія сучасної української науки в історичному вимірі складається як з класичних текстів загальної європейської наукової спадщини в галузі релігії, філософії, політології і соціальної філософії, так і з текстів церковних діячів, релігійних мислителів і вітчизняних практиків державного управління. Хоча інституалізація наукового пізнання в галузі державного управління відбулася лише за часів незалежності України, слід враховувати, що сучасне теоретичне підґрунтя державно-управлінської діяльності закладалося протягом усього часу боротьби української нації за свободу. Варто вивчати історію князів, гетьманів, поетів, письменників та історію Християнської Церкви в Україні.

Для суто європейської політичної традиції визначальним у теоретичному плані були напрацювання Римсько-Католицької та Протестантських Церков [12, 14]. Фактично християнство закладає основні теми і напрями сучасних досліджень у галузі державного управління, методи застосування порівняльного і структурно-функціонального аналізу до вивчення державного устрою [14]. Розуміння церковними мислителями, богословами взаємозалежності між Церквою та державою, правами і обов’язками громадян перед Богом, Церквою та політичною владою [13], мети державної форми організації суспільства справляли вплив на становлення класичної європейської політології і теорії державного управління. Саме в цьому сенсі можна розглядати історико-культурну інтегральну наступність державно-управлінської теорії на сучасному етапі її розвитку у контексті взаємодії Церкви та держави [16].

Крім того, варто зазначити, що основні структурні форми філософії, політології були успадковані від попередніх стадій розвитку церковної науки, що зумовлює природний діалог світської та церковної науки. Сьогодні, як ніколи, спостерігається прагнення науковців об’єднати в єдине теоретичне поле релігію та сучасну науку. Вивчаючи християнську теологію та філософію державного управління, розглядаючи історію світу як виявлення загальних закономірностей розвитку соціуму, дослідники відкривають нові горизонти бачення єдності цілісності буття, нові моделі осмислення й розуміння сучасної людини. Фактично сучасна теоретична думка державного управління потребує навернення до політичної теології, християнської філософії історії та соціального вчення Церкви [11].

Не тільки державне управління, філософія політики, політологія, соціологія політики, алей соціальне вчення Церкви вивчають політику як соціальне явище насамперед як певну суму ідей, духовних цінностей та векторів руху народів та цивілізацій. В контексті діалогу державного управління та соціального вчення Церкви варто виділити таку характерну ознаку (особливість) політики, як взаємодія, як конкретний вид діяльності.

Історія, людства, історія Церкви та держав, не що інше, як діяльність людини, що має свою мету [4]. Відтак і в політиці діяльність, рух, спрямовані дії держави, людини та Церкви є головними, визначальними. Звідси, і розуміння політики як специфічної діяльності, яку здійснює і якою керує людина. Для соціального вчення Церкви цілком зрозумілими є визначення людської особистості як «людини політичної», «людини ідеологічної». Це цілком відповідає християнській антропології, соціальній думці Церкви, згідно якої, людина не лише біологічна, але й духовна істота [4, с. 14].

Зауважимо, що людини притаманні різні форми діяльності, в тому числі й у сфері політики, державного управління, церковного життя оскільки і сама політика — суто людське явище. Людина спроможна і має потребу брати участь у політиці, політичних процесах, оскільки саме завдяки цьому вона має можливість реалізувати (задовольнити) свої духовні інтереси, соціальні запити, потреби, переконання та релігійні вірування [4, с. 14–15].

Важливо з точки зору еклезіології (вчення про Церкву), що саме у політиці християнин, на відміну від деяких інших видів діяльності, може реалізувати себе не абсолютно, окремішньо, а спільно (соборно) з іншими людьми, групами, інтереси яких збігаються з інтересами конкретної людини. У соборності Церкви ідеально поєднуються категорії єдності, взаємної любові та свободи. Зрозуміло, що людину з іншими людьми єднає система поглядів та ідей, які поділяються багатьма, ця система і є не що інше, як ідеологія та релігійні переконання. Будь-яка духовна ідея людини завдяки політичній діяльності суспільства продукує певну ідеологію. І завдяки суспільно-політичній діяльності такі ідеологеми існують, розвиваються та утверджуються. Отже, зі сказаного випливає, що політика — явище, неможливе без спілкування, взаємодії, взаємовпливу держави та релігійних інституцій.

Отже, зі сказаного випливає, що політика — явище, неможливе без спілкування, взаємодії, взаємовпливу держави та релігійних інституцій. Глибоке та всебічне вивчення державного управління, історії України неможливе без використання знань про релігію, християнство та християнську теологію. Для багатьох людей опанування знаннями з історії Православної Церкви в Україні розпочинається задовго до вивчення загальної християнської теології в сучасній науці й триває упродовж усього життя. Воно починається з загальних культурних та історичних традицій в кожній українській родині. І саме тому в основі методологічного підходу до вивчення релігії має бути не нав’язування схоластичних середньовічних догматів християнства, а прагнення об’єктивно висвітлювати конкретні факти і події з життя Церкви, держави та української нації. Цьому значною мірою повинні сприяти вивчення та аналіз відповідних церковних документів і віронавчальних положень християнства, що відображають не лише духовний, але й політичний, державницький, соціально-економічний, історичний та культурний розвиток України з найдавніших часів до сьогодення.

Спираючись на наукові розробки науковців з державного управління, політологів, філософів та соціологів, мусимо підкреслити, що відносини між державою і Церквою мають характер суспільних і міжінституційних, оскільки поняття «відносини» виражає сукупність багатоманітних зв'язків, які виникають між цими суб'єктами соціальної взаємодії й водночас характеризують державно-суспільну взаємодію як цілісність. У цьому понятті поєднуються аспекти як безпосередньої, так і опосередкованої взаємодії.

Зазначимо, що на сьогодні держава тісно співпрацює і взаємодіє з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) [10], яка є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом і діє на громадських засадах. Членами Ради є релігійні центри діючих в Україні релігійних об’єднань (конфесій), статути яких зареєстровані у встановленому законодавством України порядку, представлені в Раді своїми керівниками:

Всеукраїнський Союз Церков Євангельських християн — баптистів (ВСЦ ЄХБ);

Українська Церква християн віри євангельської (УЦ ХВЄ);

Духовне управління мусульман Криму (ДУМК);

Духовне управління мусульман України (ДУМУ);

Закарпатська реформатська церква (ЗРЦ);

Німецька євангелічно-лютеранська церква України (НЄЛЦУ);

Об’єднання іудейських релігійних організацій України (ОІРОУ);

Римсько-Католицька Церква в Україні (РКЦ);

Українська вільна Церква християн євангельської віри (УВЦ ХЄВ);

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ);

Українське Біблійне Товариство (УБТ);

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ);

Українська єпархія Вірменської Апостольської Церкви (УЄ ВАЦ);

Українська Лютеранська Церква (УЛЦ);

Українська Православна Церква (УПЦ);

Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП);

Українська Уніонна Конференція Церкви адвентистів сьомого дня (УУК ЦАСД);

Українська Християнська Євангельська Церква (УХЄЦ) [10].

Запропонуємо певні тези розвитку взаємовідносин Церкви з державою:

 — Українська держава вкрай потребує конструктивного стратегічного партнерства усіх Християнських Церков, релігійних об’єднань, громадянського суспільства і кожної окремої людини. Релігійні організації покликані до синергії між собою, громадянським суспільством і державою. Синергія передбачає не злиття чи поглинення однієї інституції іншою, а творчу взаємодію на благо усього українського народу [13];

 — Українські Християнські Церкви мають знайти свою власну унікальну модель відносин між державними та церковними інститутами;

 — Українські Християнські Церкви та релігійні організації всебічно, жертовно, самовіддано мають допомогти у новому відроджені української держави та української нації загалом.

Як приклад, приведемо основні напрями співпраці Церкви й держави згідно соціальної думки Української Православної Церкви [15, с. 17]:

а) миротворство на міжнародному, міжетнічному та громадянському рівнях, сприяння порозумінню й співробітництву між людьми, народами та державами;

б) турбота про збереження моральності в суспільстві;

в) духовні, культурні, моральні та патріотичні освіта й виховання;

г) справи милосердя та благодійності, розвиток спільних соціальних програм;

д) збереження, відродження й розвиток історичної та культурної спадщини, включаючи турботу про охорону пам'яток історії і культури;

е) діалог з органами державної влади будь-яких гілок і рівнів з питань, значущих для Церкви й суспільства, у тому числі у зв'язку з виробленням відповідних законів, підзаконних актів, розпоряджень і рішень;

ж) піклування про воїнів і співробітників правоохоронних установ, їхнє духовно-моральне виховання;

з) робота з профілактики правопорушень, піклування про осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі; и) наука, включаючи гуманітарні дослідження;

і) охорона здоров'я;

к) культура і творча діяльність;

л) робота церковних і світських засобів масової інформації;

м) діяльність з охорони навколишнього середовища;

н) економічна діяльність на користь Церкви, держави й суспільства;

о) підтримка інституту сім'ї, материнства й дитинства;

п) спротив діяльності псевдорелігійних структур, небезпечних для особи й суспільства.

Зазначимо, що співпраця держави та Церкви можлива також і в ряді інших галузей у тих випадках, коли вона служить виконанню завдань, відповідних переліченим вище напрямкам церковно-державної взаємодії. Слід наголосити, що водночас існують галузі, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури Української Православної Церкви не можуть надавати допомоги державі, співробітничати з нею. Це:

а) політична боротьба, передвиборна агітація, кампанії на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів;

б) ведення громадянської війни або агресивної зовнішньої війни;

в) безпосередня участь у розвідувальній та будь-якій іншій діяльності, яка вимагає, згідно з державним законом, збереження таємниці навіть на сповіді та при доповіді церковному керівництву (патріарху, Св. Синоду, митрополиту, правлячому архієрею) [15, с. 17].

Конструктивний діалог Церкви та держави закладає інституціональне підґрунтя суспільно-політичних процесів [9]. У свою чергу, знання закономірностей духовного та богословського впливу Православної Церкви на соціум дає змогу більш усвідомлено вирішувати духовні, політичні, соціальні та економічні проблеми українського суспільства, розв’язувати національні й політичні конфлікти [16; 17]. Християнин має використовувати свою християнську свободу для того, щоб допомагати іншим членам сучасного суспільства здобувати свободу в Бозі, розкриваючи духовні сили християнської історії, що освітлює все земне буття людини, в тому числі й процеси сучасної політики [11].

В Україні є неможливим ані одержавлення Церкви, ані маргіналізація повноцінного церковного життя. Церковне життя кожної християнської парафії не можна перетворити на продовження державного апарату, з одного боку, та неможливо залишити парафіян у соціальному гетто.

Представники усіх Християнських Церков України покликані будувати партнерські відносини з державою та іншими релігіями [10]. Мотивом для формування таких відносин є усвідомлення спільної відповідальності за сьогодення та майбутнє України. Сьогодні, як ніколи, українське суспільство потребує повної реалізації політики захисту прав усіх віруючих. Вкрай необхідні: боротьба з корупцією, належний соціальний захист вразливих і малозабезпечених верств населення, проведення чесних і прозорих виборів, утвердження в українському суспільстві справедливості, забезпечення свободи віросповідання та інших фундаментальних прав людини, захист суспільної моралі, а також нове законодавче вирішення існуючих конкретних проблем релігійних організацій [16].

Таким чином, держава та суспільство мають бути зацікавлені у релігії як надійному соціальному партнері, як позитивній суспільній силі [13]. Тому треба при прийнятті законодавчих ініціатив враховувати інтереси віруючих, які мають не тільки задовольнити запити християнських конфесій, а й принести благо українському суспільству [3]. Послідовна підтримка державою законопроектів, які враховують позицію Церкви, буде запорукою успіху на шляху становлення соціального партнерства Української держави і Церкви, суспільства і релігійних організацій [2, с. 209–210].

Висновки. Підсумовуючи, зазначимо таке.

Проведений аналіз сучасного стану організаційного потенціалу українського суспільства вказує на необхідність налагодження тісних взаємовідносин держави та Церкви в управлінні. На сучасному етапі розвитку держави та суспільства пріоритетне значення мають партнерські взаємовідносини Церкви та державної влади. Завдяки використанню демократичних принципів управління можна забезпечити і зберігати рівновагу у партнерських взаємовідносинах держави та релігійних організацій. Історичний досвід багатьох країн світу переконливо доводить, що усі намагання державної влади, політичних сил та громадських лідерів обновити, реформувати, модернізувати церковне життя були приречені на невдачу, якщо вони будувалися на втручанні влади у внутрішнє життя Церкви без залучення до цього процесу самих церковних лідерів та парафіян. Адже лише створюючи сприятливі умови для духовної, соціальної та просвітницької місії Церкви держава отримує могутній імпульс розвитку Церков і самого громадянського суспільства. І, нарешті, найважливіше. Впевнений переможний поступ Української держави, її авторитет у світі значною мірою залежать від ступеня духовної, релігійної, національної та політичної консолідації народу на засадах свободи, толерантності та взаємоповаги.

Враховуючи демократичний розвиток українського суспільства, спираючись на соціальне вчення Церкви, мусимо зазначити, що Українські Християнські Церкви і Українська держава мають взаємодіяти, співпрацювати, вести всебічний діалог, беззастережно визнаючи та шануючи автономію і свободу кожного. Тільки визнання взаємної автономії Церкви та держави, партнерські взаємовідносини церковних та державних інститутів є фундаментом та запорукою плідних, взаємовигідних відносин. Разом з тим треба врахувати, що вирішення питань церковного розколу в Україні викликають складні геополітичні проблеми, що не мали таких аналогів у світі. За таких умов виникає гостра необхідність визначитися щодо подальших перспектив взаємовідносин держави та Церкви, місцевих церковних громад, оскільки лише чіткі, конструктивні вектори напряму співпраці держави та релігійних організацій дозволять рухатися цивілізованим шляхом усьому українському суспільству.

 

Список використаних джерел.

1.  Алексєєв В. М. Теоретичні засади взаємовідносин держави та суспільства в управлінні: монографія. — Чернівці: Технодрук, 2012. — 392 с.

2.  Віктор (Бедь), архім. (Бедь В. В.). Конституційно-правові аспекти реалізації права людини на свободу совісті та віровизнання. — Ужгород: Інформаційно-видавничий центр «УУБА-КаУ», 2010. — 278 с.

3.  Вселенський Патріарх Варфоломій. Віч-на-віч із Тайною. Православне християнство у сучасному світі. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. — 360 с.

4.  Головатий М. Ф. Людина і політика: підр. для студ. вищ. навч. закл. / Микола Головатий. — К.: ДП «Видавничий дім «Персонал», 2012. — 352 с.

5.  Головатий М. Ф. Політична міфологія. Навч. посіб. — К.: МАУП, 2006. — 144 с.

6.  Державне управління: філософські, світоглядні та методологічні проблеми: Моногр. / Кол. авт.; За ред.. д-ра філос. н., професора В. М. Князєва. — К.: Вид-во НАДУ. — Міленіум, 2003. — 320 с.

7.  Деркач А. Л. Государственно-церковные отношения. — К.: Издательский отдел УПЦ, 2009. — 320 с.

8.  Єленський Віктор. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ — початку ХХІ століття. — Львів: Український Католицький університет, 2013. — 504 с.

9.  Інституційні процеси конфесійного життя світу й України. Колективна монографія. За редакцією професора А. Колодного. — К.: УАР, 2015. — 384 с.

10.  Інформація про ВРЦіРО // Інтернет­портал «Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій» [Електронний ресурс]. — 2016. — Режим доступу: http://vrciro.org.ua/ua/council/info.

11.  Майдан і Церква. Хроніка подій та експерта оцінка / Українська асоціація релігієзнавців / За загальною редакцією д. філос. н. Филипович Л. О. і канд.. філос.. н. Горкуші О. В. — К.: Самміт-Книга, 2014. — 656 с.

12.  Мак­Грат А. Інтелектуальні витоки європейської Реформації / Пер. з англ. М. Климчука і Т. Цим- бала. — К.: Ніка­Центр, 2013. — 344 с.

13.  Мартишин Діонісій, прот. Діалог Української Православної Церкви  та Української держави в соціальній думці Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана) // Українська держава і Церква: філософські, теологічні та практичні аспекти співпраці в інтересах людини: Матеріали наук.-прак. конф., м. Київ, МАУП, 19 трав. 2016 р. — К.: ДП «Вид. дім «Персонал», 2016. — С. 53 — 63.

14.  Мішель (Лярош), митр. Християнські корені Європи. 1700 років Міланського едикту. Взаємодія і суперечності між державою і Церквою з 313 по 1054 рр.: наукова монографія / Пер. Кислюка О. І. — К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2016. — 510 с.

15.  Основи соціальної концепції Української Православної Церкви. — К.: Інформ. – вид. центр УПЦ, 2002. — 80 с.

16.  Свобода совісті та віросповідань у контексті міжнародних й українських правових актів та релігійних документів (витяги) / Упорядник, автор передмови і приміток к. філос. Н. М. Ю. Бабій. — К. Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, 2006. — 157 с.

17.  Україна релігійна. Колективна монографія. Книга друга: Прогнози релігійного життя:. — К.: Українська Асоціація релігієзнавців; Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАНУ, 2008. — 344 с.

18.  Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Документи і матеріали. — К.: Видавничий  відділ Української Православної Церкви, 2012. — 286 с.

 

References.

1. Aleksieiev, V. M. (2012), Teoretychni zasady vzaiemovidnosyn derzhavy ta suspilstva v upravlinni [Theoretical principles of relations between the state and society in management], Tekhnodruk, Chernivtsi, Ukraine, p. 392.

2. Bed, V. V. (2010), Konstytutsiino-pravovi aspekty realizatsii prava liudyny na svobodu sovisti ta virovyznannia [Constitutional and legal aspects of the implementation of human rights to freedom of conscience and religion], Informatsiino-vydavnychyi tsentr «UUBA-KaU», Uzhhorod, Ukraine, p. 278.

3. Vselenskyi Patriarkh Varfolomii (2011), Vich-na-vich iz Tainoiu. Pravoslavne khrystyianstvo u suchasnomu sviti [Face-to-face with Secret. Orthodox Christianity in the modern world], DUKh I LITERA, Kyiv, Ukraine, p. 360.

4. Holovatyi, M. F. (2012), Liudyna i polityka [Man and politics], DP «Vydavnychyi dim «Personal», Kyiv, Ukraine, p. 352.

5. Holovatyi, M. F.(2006), Politychna mifolohiia [Political mythology], MAUP, Kyiv, Ukraine, p. 144.

6. Kniaziev, V. M. and others (2003), Derzhavne upravlinnia: filosofski, svitohliadni ta metodolohichni problemy [Public administration: philosophical, ideological and methodological problems], Vyd-vo NADU, Milenium, Kyiv, Ukraine, p. 320.

7. Derkach, A. L. (2009), Gosudarstvenno-cerkovnye otnoshenija [State-church relations], Izdatel'skij otdel UPC, Kyiv, Ukraine, p. 320.

8. Yelenskyi, Viktor (2013), Velyke povernennia: relihiia u hlobalnii politytsi ta mizhnarodnykh vidnosynakh kintsia XX — pochatku XXI stolittia [Great return: religion in global politics and international relations late XX - early XXI century], Ukrainskyi Katolytskyi universytet, Lviv, Ukraine, p.504.

9. Kolodnyi, A. and others (2015), Instytutsiini protsesy konfesiinoho zhyttia svitu y Ukrainy [Institutional processes of confessional life of the world and Ukraine], UAR, Kyiv, Ukraine, p. 384.

10. Information about the AUCCIRO 2016, [Online], available at: http://vrciro.org.ua/ua/council/info.

11. Fylypovych, L. O. and Horkusha, O. V. (2014), Maidan i Tserkva. Khronika podii ta eksperta otsinka [Maidan and the Church. Chronicle of events and expert assessment], Ukrainska asotsiatsiia relihiieznavtsiv, Sammit-Knyha, Kyiv, Ukraine, p. 656.

12. Mak­Hrat A. (2013), Intelektualni vytoky yevropeiskoi Reformatsii [Intellectual Origins of the European Reformation], Nika­Tsentr, Kyiv, Ukraine, p. 344.

13. Martyshyn Dionisii, (2016), "Dialogue of the Ukrainian Orthodox Church and the Ukrainian State in the social thought of His Beatitude Metropolitan Volodymyr (Sabodan)", Materialy nauk.-prak. konf., m. Kyiv, MAUP, 19 trav. 2016 r. [Materials of the Scientific Conference, Kyiv, MAUP, May 19. 2016], Ukrainska derzhava i Tserkva: filosofski, teolohichni ta praktychni aspekty spivpratsi v interesakh liudyny [Ukrainian State and Church: Philosophical, Theological and Practical Aspects of Cooperation in the Human Interest], DP «Vyd. dim «Personal», Kyiv, Ukraine, pp. 53 — 63.

14. Mishel (Liarosh), mytr. (2016), Khrystyianski koreni Yevropy. 1700 rokiv Milanskoho edyktu. Vzaiemodiia i superechnosti mizh derzhavoiu i Tserkvoiu z 313 po 1054 rr. [Christian roots of Europe. 1700 years of the Milan Edict. Interaction and contradictions between the state and the Church from 313 to 1054], Vydavnychyi viddil UPTs Kyivskoho Patriarkhatu, Kyiv, Ukraine, p. 510.

15. Osnovy sotsialnoi kontseptsii Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy [Fundamentals of the Social Concept of the Ukrainian Orthodox Church], Inform. – vyd. tsentr UPTs, 2002, Kyiv, Ukraine, p. 80.

16. Babii, M. Yu. (2006), Svoboda sovisti ta virospovidan u konteksti mizhnarodnykh y ukrainskykh pravovykh aktiv ta relihiinykh dokumentiv (vytiahy) [Freedom of conscience and confessions in the context of international and Ukrainian legal acts and religious documents (extracts)], Viddilennia relihiieznavstva Instytutu filosofii imeni H. S. Skovorody NAN Ukrainy, Kyiv, Ukraine, p. 157.

17. Ukraina relihiina. Kolektyvna [Ukraine is religious], Second book: Prohnozy relihiinoho zhyttia [Projections of religious life], Ukrainska Asotsiatsiia relihiieznavtsiv; Viddilennia relihiieznavstva Instytutu filosofii imeni H. S. Skovorody NANU, 2008, Kyiv, Ukraine, p. 344.

18. Ukrainska Pravoslavna Tserkva na mezhi tysiacholit. Dokumenty i materialy [The Ukrainian Orthodox Church is at the turn of the millennium. Documents and materials], Vydavnychyi  viddil Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy, 2012, Kyiv, Ukraine, p. 286.

 

Стаття надійшла до редакції 20.11.2017 р.