УДК 334.752:334.012.32/33:001.82 (4:477)

 

Д. С. Лаврентій,

аспірант, Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського

ORCID: 0000-0003-3414-6705

 

публічно-приватнЕ партнерствО: КАТЕГОРІАЛЬНО-понятійнИЙ АНАЛІЗ

 

Dmitriy Lavrenty

post-graduate student, Taurida National Vernadsky University

 

PUBLIC-PRIVATE PARTNERSHIP: THE CATEGORY-CONCEPTUAL ANALYSIS

 

В статті досліджується проблематика наукового тлумачення й співвідношення сімейства споріднених наукових категорій, що охоплюють феномен публічно-приватного  партнерства у категоріальному ряду понять, котрі розкривають сутність та механізми функціонування соціальної держави в теорії публічного врядування. На основі семантичного аналізу понять "соціальне партнерство", "публічно-приватне партнерство", "міжсекторальне партнерство", "державно-приватне партнерство" та "муніципально-приватне партнерство", зроблено висновок, що вони в цілому або частково означають один і той же процес та відрізняються лише визначенням кола суб'єктів соціальних дій в ході застосування публічного діалогу та реалізації соціальної політики держави.

Стверджується, що в ході державно-приватного партнерства виникає задоволеність суспільства діяльністю державних та місцевих органів влади, котра, у свою чергу, формує у громадян довіру до влади, стимулює їх до кращого виконання своїх обов’язків, а це є передумовою забезпечення добробуту у країні загалом. Отже, механізм публічно-приватного партнерства є одним з ключових елементів публічного (соціального) діалогу в дискурсному просторі державної соціальної політики, що наближує Україну до Європи, сприяє формуванню соціально орієнтованої економіки та соціально відповідального врядування як визначальних елементів розбудови соціальної держави, спрямованої на досягнення Цілей сталого розвитку для України.

 

In the article studies the problematic issues of scientific understanding and the correlation of the notions of public-private / public-private partnership in a categorical series of concepts that reveal the essence and mechanisms of the functioning of a social state in the theory of public administration. Is done semantic analysis a family of related scientific categories "social partnership", "public-private partnership", "intersectoral partnership", "state-private partnership" and "municipal-private partnership", which mean the same process and are different only the definition of the range of subjects of social action in the application of public dialogue and the implementation of social policies aimed at building a social state in Ukraine.

It is argued that in the course of state-private partnership, the satisfaction of the society with the activities of state and local authorities, which, in turn, forms the trust of the people in power, stimulates them to fulfil their duties better. And this is a prerequisite for ensuring well-being in the country as a whole. Thus, the mechanism of public-private partnership is one of the key elements of a public (social) dialogue in the discursive space of state social policy that brings Ukraine closer to Europe, promotes the formation of a socially oriented economy and socially responsible governance as crucial elements for the development of a social state. Meanwhile, there is still no steady practices of partnership between public administration and civil society institutions in areas such as the formation of public policy, its monitoring, public control over the activities of central executive authorities, local governments, and budget financing agencies, etc. at present.

The article reveals the importance of public-private partnership as a key mechanism of the state's social policy aimed at achieving the Sustainable Development Goals for Ukraine.

 

Ключові слова: публічно-приватне партнерство, державно-приватне партнерство, Цілі Сталого Розвитку, соціальне партнерство, соціальна політика.

 

Key words: public-private partnership, public-private partnership, Sustainable Development Goals, social partnership, social policy.

 

 

Постановка проблеми у загальному вигляді.

Сьогодні на порядку денному подальшого розвитку людства, гостро стоїть проблематика забезпечення сталого розвитку, яка на найвищому рівні отримала свою інституціоналізацію у вигляді підсумкового документу Саміту ООН "Перетворення нашого світу: порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року". Цей документ містить 17 глобальних Цілей Сталого Розвитку, розгорнутих та деталізованих у 169 завданнях. Україна, як і більшість країн світу, приєдналась до цих зобов’язань та провела відповідну роботу щодо їх адаптації з урахуванням специфіки національного розвитку. 15 вересня 2017 року Уряд України представив Національну доповідь "Цілі сталого розвитку: Україна", яка визначає базові показники для досягнення Цілей сталого розвитку (ЦСР). У доповіді представлено національну систему ЦСР, що містить 17 цілей, деталізованих у 86 завданнях розвитку та 172 показниках для моніторингу їх виконання за чотирма напрямами: 1. Справедливий соціальний розвиток; 2. Стале економічне зростання та зайнятість; 3. Ефективне управління; 4. Екологічна рівновага та розбудова стійкості.

Одним з важливих напрямків подальшого розвитку людства та з взятих Україною на себе завдань є розвиток партнерських відносин влади і бізнесу для досягнення Цілей Сталого Розвитку, вимірюваний кількістю проектів державно-приватного партнерства [1, с. 124–125].

Все це обумовлює пожвавлення наукового інтересу до розгляду феномену державно-приватного партнерства, особливо у його взаємозв'язку з категоріями соціальної держави та соціального розвитку, закріпленими як один з ключових напрямків ЦСР.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Проблеми розвитку партнерства держави та приватного сектору в сучасному науковому дискурсі (як закордонному, так і вітчизняному) досліджуються досить активно. Зокрема, серед найостанніших публікацій, дотичних до поставленої мети, звертають увагу праці таких дослідників як В. Бутенко [18], О. Васильєва [11], Н. Гвоздик [17], М. Дейч [9], К. Дубич [15], М. Коляда [14], С. Майстро [109], О. Макара [16], В. Мамонова [4], О. Сідуняк [12] та інші. Цього року вийшли друком цікаві й доволі об'ємні як за обсягом, так і за охопленням науково-аналітичні дослідження фахівця Світового банку Джеффрі Делмона [8] та Джошуа Ньюмана з австралійського університету Фліндерса [20]. Зазначені автори розкривають ті чи інші аспекти публічно-приватного партнерства, проте, не зосереджували уваги на комплексному дослідженні наукового розуміння та співвідношення поняття публічно-приватного та державно-приватного партнерства у категоріальному ряду понять, що розкривають сутність та механізми функціонування соціальної держави в теорії публічного врядування.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Метою статті є аналіз наукового тлумачення й співвідношення сімейства споріднених наукових категорій, що охоплюють феномен публічно-приватного  партнерства у категоріальному ряду понять, котрі розкривають сутність та механізми функціонування соціальної держави в теорії публічного врядування.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.

Свою наукову розвідку почнемо з розгляду ключової дефінитивної розбіжності щодо власне назви феномену досліджуваного явища. Історично склалося так, що одне й те ж саме явище спільних дій на основі партнерських відносин між органами державної влади, місцевого самоврядування, бізнес-структур та організацій громадянського суспільства в західноєвропейській та вітчизняній науці називають дещо інакше, аніж як би це звучало у безпосередньому підстрочному перекладі. Для країн ЄС та Північної Америки і Австралії широковживаним є термін "Public-Private Partnerships" (РРР), що буквально означає "публічно-приватне партнерство" (ППП), в той час як Україні разом з більшістю країн СНД оперує поняттям "державно-приватне партнерство" (ДПП).

На нашу думку в обранні саме такого тлумачення на пострадянському просторі відбилося ментальне сприйняття держави як домінуючого суб'єкта відносин з іншими традиційними секторами (бізнесом та громадянським суспільством). В умовах євроінтеграційного курсу Україні варто було б провести й відповідну "декомунізацію" подібних наукових термінів, що несуть експресивне навантаження держави як соціальної домінанти. Процеси децентралізації, розпочаті в нашій державі поступово наближують Україну до Європи, де провідну роль у суспільно-політичному житті відіграють вже не власне державні органи, а саме органи публічного врядування в розумінні рівнозначної ролі як цих органів державної виконавчої влади, так і муніципальних органів, інституцій громадянського суспільства, що приймають участь в розробці та реалізації публічної політики.

Водночас у категоріальному плані усталене на Заході словосполучення "Public Private Partnership" є більш широким за своїм трактуванням, аніж його український аналог, оскільки дефініція "public" (публічний), до кола суб’єктів відповідного партнерства відносить не тільки органи державної влади, але й заклади та установи місцевого самоврядування та   інституції громадського суспільства – тобто усі соціальні сили, які ставлять за мету досягнення тих чи інших суспільних інтересів. У свою чергу, дефініція "private" (приватний) до кола суб’єктів відповідного партнерства відносить не конкретну приватну особу, а представників бізнесу, господарчого сектору, у розпорядженні яких є фінансові та інші ресурси й головною метою яких є отримання прибутку або збільшення соціального капіталу кампанії, її іміджу через участь у соціально значимих проектах.

Характерним в цьому плані є коротке визначення Світового Банку: "публічно-приватне партнерство є угодою між публічним та приватним партнерами, котрі прагнуть до виробництва та надання інфраструктурних послуг, метою яких є підвищення ефективності бюджетного фінансування та залучення інвестицій" [2]. Європейська Комісія додає до цього визначення "розподіл повноважень і обов'язків, спільні інвестиції ресурсів, розподіл відповідальності або ризику та, в ідеалі, переваг"  [3].

На цій підставі вважаємо правильним ширше застосування поняття "публічно-приватне партнерство", яке є більш широким від загальноприйнятого у нас "державно-приватного партнерства" за рахунок розширення суб'єктів такого партнерства (адже друге поняття залишає в якості означеного суб'єкта лише державу не враховуючи можливість участі в подібних проектах інших органів публічної влади, зокрема органи місцевого самоврядування за самим визначенням). При цьому у випадку, коли партнерська угода є двосторонньою й укладається саме між приватним інвестором та державним органом, можна говорити про тотожність для такого випадку обох вище наведених термінів.

Нарешті простий синтаксичний аналіз досліджуваної дефініції як складеного словосполучення чітко вказує на процес, дію (партнерство) та суб'єктів цього процесу (держава й приватна структура). Але ж навіть в енциклопедії державного управління ДПП розкривається як "форма співробітництва між органами публічної влади і приватною інституцією" (тобто в чіткому розумінні не як ДПП ,а саме як ППП – авт.) й далі: "стосовно надання послуг у сферах, що зазвичайно вважаются реципієнтами бюджетного фінансування" [4, с. 79] (сьогодні в Україні все більше сфер-реципієнтів бюджетного фінансування відходить до муніципального управління як не державної але публічної влади – авт.).

В тому ж ключі, з виокремленням усіх суб'єктів публічного врядування, а не лише державних органів, надає своє визначення державно-приватного партнерства М. Солодаренко, за якого під таким партнерством слід розуміти юридично оформлене, добровільне та взаємовигідне співробітництво між державою, органами місцевого самоврядування та приватним бізнесом, під час якого відбувається об'єднання ресурсів та інтересів сторін, розподіл у визначених пропорціях прав, обов'язків, результатів та ризиків з метою ефективної реалізації інвестиційних проектів та вирішення проблем соціально-економічного розвитку відповідно до інтересів громадянського суспільства [5, с. 165]. Намаганням втиснути усіх можливих суб'єктів партнерства можна охарактеризувати спробу Н. Ільченко ввести в науковий обіг поняття  "державно-приватно-громадського партнерства" [6, с. 34]. В літературі можна зустріти також рідковживані конструкції "міжсекторальне партнерство", "муніципально-приватне партнерство" тощо.

На наш погляд, найбільш вдалим є визначення Д. Грімзі та М. Льюїс, які визначають публічно-приватне партнерство як "угоду, за якою сектор публічного врядування вступає у довгострокові договірні відносини з приватним сектором задля реалізації приватним партнером будівництва об'єктів інфраструктури державного сектору та управління ними або задля надання послуги (з використанням відповідних об'єктів інфраструктури) населенню від імені організації державного сектору" [7, c. 248].

Далі анатомуємо у тому ж семантичному плані "партнерство". Це поняття неодмінно передбачає спільну діяльність та спільну мету цієї діяльності. Тобто "Partnership" як наукова категорія вказує не просто на партнерський характер взаємовідносин державних, муніципальних, господарчих та громадських інституцій, але й обов'язково передбачає досягнення визначеної мети або конкретних цілей і завдань публічно-приватного партнерства. І на цьому етапі ми отримуємо цілісне єднання мікро- та макрорівнів соціального буття суспільства, оскільки  за визначенням Джефрі Делмона публічно-приватне партнерство як форма інфраструктурних інвестицій на соціально-економічному мікрорівні має вирішальне значення для досягнення основних соціальних цілей сучасної держави – економічного зростання, якості життя, скорочення масштабів убогості, доступу до освіти, охорони здоров'я тощо  [8].

І тут ми знову повертаємося до Цілей Сталого Розвитку, які в найбільшому узагальненні ставлять завдання розвивати соціальну державу, а в конкретно-прикладному завданні закликають "стимулювати й заохочувати ефективне партнерство між державними організаціями, між державним і приватним секторами та між організаціями громадянського суспільства, спираючись на досвід і стратегії використання ресурсів партнерів [1, с. 172].

Це дає нам можливість спробувати унаочнити та охарактеризувати предметне поле понять, що розкривають сутність та механізми функціонування соціальної держави в теорії публічного врядування (Див. Рис. 1.). Логічний ланцюжок дослідницької думки веде від загальнолюдських Цілей Розвитку Тисячоліття–Цілей Сталого Розвитку до конкретизованих Цілей Сталого Розвитку для України, зокрема, в частині розбудови в нашому суспільстві соціальної держави з соціально відповідальним управлінням, що має гарантувати громадянам необхідну соціальну безпеку.

 

Рис. 1. Місце публічно-приватного партнерства в предметному полі соціальної держави

 

Соціально відповідальне управління, як зазначає М. Дейч, передбачає певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми з боку суб’єкта, який виходить за межі, визначені законом або регулюючими органами [9, с. 29]. При цьому, на думку професора С. Майстро саме "механізм ДПП формує підґрунтя для спільної відповідальності держави, громади і бізнесу за розвиток секторів, що мають пріоритетне значення" [10,  с. 246].

Завдання розбудови соціальної держави реалізуються в ході здійснення публічної політики, насамперед, такої її вагомої складової як соціальна політика з її сучасним спрямуванням на широкомасштабне реформування соціальної сфери України [11]. Як власне соціальна політика в цілому, так і ППП, за професором О. Сідуняком покликані забезпечити створення соціальної інфраструктури, яка забезпечує нормальну щоденну життєдіяльність суспільства [12, с. 51].

Основним форматом суспільно-владної взаємодії в умовах соціальної держави визнається публічний або соціальний діалог (ці поняття не мають принципової різниці, хіба що перше передбачає знову таки більше коло суб'єктів взаємодії). При цьому фахівці з державного управління більше схиляються до використання поняття "публічний діалог" (професори О. Крутій, О. Радченко [13]), натомість соціологи та правники широко використовують поняття "соціальний діалог" (М. Коляда [14]).

Однією з ключових функцій соціальної держави є надання громадянам гарантованих Конституцією соціальних послуг. На цьому зосереджується К. Дубич: "державно-громадське міжсекторальне співробітництво щодо надання соціальних послуг є невід’ємним компонентом, важливим державно-управлінським механізмом, який на практиці дає змогу реалізовувати принципи надання соціальних послуг" [15, с. 120]. Так само О. Макара відзначає зниження бюджетного дефіциту на всіх рівнях державного управління та підвищення якості суспільних послуг завдяки залученню приватних інвесторів в ході публічно-приватного партнерства [16, с. 367].

М. Коляда перекидає логічний ланцюжок від соціального діалогу до соціального партнерства, наголошуючи, що з одного боку соціальний діалог передбачає соціальне партнерство, а з іншого й сам виступає елементом соціального партнерства, співвідносячись між собою як процес і мета [14, c. 292]. При цьому Н. Гвоздик визначає соціальне партнерство одним з базових принципів функціонування сучасного демократичного суспільства, важливим інструментом реалізації соціальної політики держави, засобом попередження та розв’язання соціальних конфліктів [17, с. 17]. На переконання дослідника основною сферою реалізації соціального партнерства є сфера соціально-трудових відносин, а його ключовим елементом – соціальний діалог [там само].

На особливій ролі соціального партнерства в ході розбудови соціальної держави наголошує В. Бутенко: "Історичний досвід розвитку багатьох країн засвідчив, що врешті решт всі країни приходять до розуміння необхідності вирішувати соціальні конфлікти, протистояння, виходи- ти із економічних та екологічних криз за допомогою розвитку такого інституту, як соціальне партнерство, яке в певних конкретних умовах відповідає потребам суспільства та забезпечує соціальну стабільність" [18, c. 61].

У свою чергу соціальне партнерство в методології семантично-морфологічної декомпозиції цілком поглинає в собі як власне публічно-приватне, міжсекторальне партнерство, так і його структурні складові – державно-приватне та муніципально-приватне партнерство (основним призначенням якого професор О. Сердюкова вбачає залучення інвестицій в розвиток місцевого господарства та забезпечення покращення стану об’єктів державної та комунальної власності [19, с. 328]).

Таким чином, можемо говорити про сімейство споріднених наукових категорій  "соціальне партнерство", "публічно-приватне партнерство", "міжсекторальне партнерство", "державно-приватне партнерство" та "муніципально-приватне партнерство", котрі означають один і той же процес та відрізняються лише визначенням кола суб'єктів соціальних дій в ході застосування публічного/соціального діалогу та реалізації соціальної політики, спрямованої на розбудову соціальної держави в Україні.

Українські урядовці чесно визнають, що попри те, що Україні розроблено нормативно-правову базу державно-приватного партнерства, реальні темпи його практичного застосування є незадовільними. Наявні проекти здебільшого стосуються здійснення поточних державних закупівель та не містять відчутних інвестиційних складових. Однією з основних причин такого стану справ є брак довіри до держави як ділового партнера через триваючу нестабільність державних фінансів, мінливість законодавства високий рівень корупції, у тому числі на рівні середньої ланки управління, яка є відповідальною за виконання проектів державно-приватного партнерства. Наразі відсутні сталі практики партнерства інститутів державного управління та громадянського суспільства у таких сферах, як формування державної політики, її моніторинг, громадський контроль за діяльністю центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, установ з бюджетним фінансуванням тощо [1, с. 125 – 126]. Це потребує більш активного використання інструментарію ППП в ході державотворчих реформ, що відбуваються зараз в Україні. Наявні кроки та навіть план українського уряду є надзвичайно мізерними, адже в згаданій Національній доповіді "Цілі Сталого Розвитку: Україна" щодо зростання кількості запроваджених проектів ДПП  значиться лише 5 одиниць на 2017 рік, 15 – на 2022-й та 30 – на 2027-й. І це при тому, що в Україні, наприклад, у 2011 р. вже було запроваджено 6 таких проектів, а у 2012 – 16! Виходить, наш уряд свідомо "знижує планку", замість того, щоб орієнтуватися на лідерів (Велика Британія щорічно укладає до 80 нових угод про партнерство, причому в одній тільки сфері охорони здоров'я таких угод діє понад 30 [21, с. 44]).

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі.

Підсумовуючи проведену розвідку наведемо твердження, що саме в ході державно-приватного партнерства виникає задоволеність суспільства діяльністю державних та місцевих органів влади, котра, у свою чергу, формує у громадян довіру до влади, стимулює їх до кращого виконання своїх обов’язків, а це є передумовою забезпечення добробуту у країні загалом [22, с. 52]. Отже, механізм публічно-приватного партнерства є одним з ключових елементів публічного (соціального) діалогу в дискурсному просторі державної соціальної політики, що наближує Україну до Європи, сприяє формуванню соціально орієнтованої економіки та соціально відповідального врядування як визначальних елементів розбудові соціальної держави.

Перспективи подальших досліджень полягають у необхідності дослідження розвитку інституціонального середовища державно-приватного партнерства; удосконалення механізму державного управління у сфері забезпечення розвитку такого партнерства; підвищення ефективності застосування механізму надання державної підтримки у сфері державно-приватного партнерства.

 

Список літератури.

1. Національна доповідь "Цілі Сталого Розвитку: Україна" [Текст] / Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, 2017. – Київ : Б.м., 2017. – 176 с.

2. About Public-Private Partnerships // The Public-Private Partnership in Infrastructure Resource Center of Worldbank – https://ppp.worldbank.org/public-private-partnership/about-public-private-partnerships

3. Guidelines for Successful Public-Private Partnerships. / European Commission, 2003. – http://ec.europa.eu/regional_policy/sources/docgener/guides/ppp_en.pdf

4. Мамонова В. В. Державно-приватне партнерство / В. В. Мамонова // Енциклопедія  державного управління – у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. –  Т. 5 : Територіальне управління. – 2011. –   с. 79–81.

5. Солодаренко М. Сутнісно-теоретичні підходи до розуміння категорії державно-приватне партнерство / М. Солодаренко // Науковий вісник [Одеського національного економічного ун-ту]. – 2015. – № 3. – С. 156–172.

6. Ільченко Н. Синергія міжсекторного партнерства в соціально–економічному розвитку громади [Текст] / Н. Ільченко // Збірник наукових праць Черкаського державного технологічного університету. Серія : Економічні науки. – 2014. – Вип. 37(2). – С. 33–42.

7. Grimsey D., and Lewis M.K. (2002) Evaluating the risks of public private partnerships for infrastructure projects. // International Journal of Project Management 20(2). – P. 240–252.

8. Delmon J. Public-Private Partnership Projects in Infrastructure: An Essential Guide for Policy Makers / Jeffrey Delmon. – Cambridge : Cambridge University Press, 2017. – 256 р.

9. Дейч М. Соціальне партнерство як інструмент взаємоузгодження соціальних обов'язків та соціальної відповідальності [Текст] / М. Дейч // Україна: аспекти праці. – 2011. – № 6. – С. 27–34.

10. Майстро С. В. Державно–приватне партнерство як інструмент забезпечення сталого соціально–економічного розвитку регіону [Текст] / С. В. Майстро // Вісник Національного університету цивільного захисту України. Серія : Державне управління. – 2016. – Вип. 2. – С. 243–249.

11. Васильєва О. І. Напрями застосування державно–приватного партнерства в соціальній сфері [Електронний ресурс] / О. І. Васильєва. // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2014. – № 10. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2014_10_3

12. Сідуняк О. В. Державно-приватне партнерство: сутність, досвід та можливості використання у соціальній сфері / О. В. Сідуняк // Вісник Чернівецького торговельно-економічного інституту. – 2014. – № 1. – С. 46–52.

13. Крутій О. М. Публічний діалог в системі політичної культури демократичного суспільства : монографія / О. М. Крутій, О. В. Радченко. – Х. : Вид-во АДНДУ, 2015. – 320 с.

14. Коляда М. О. Співвідношення понять "соціальне партнерство" і "соціальний діалог" у трудовому праві: теорія та практика [Текст] / М. О. Коляда // Публічне право. – 2013. – № 4. – С. 291–296.

15. Дубич К. В. Партнерство державного та недержавного суспільних секторів як ефективний механізм управління у сфері надання соціальних послуг у країнах Євросоюзу [Текст] / К. В. Дубич // Державне управління: теорія та практика. – 2013. – № 2. – С. 117–128.

16. Макара О. В. Державно-приватне партнерство в контексті соціально орієнтованого розвитку країни [Електронний ресурс] / О. В. Макара // Науковий вісник НЛТУ України. – 2014. – Вип. 24.1. – С. 366–371.

17. Гвоздик Н. М. Значення соціального партнерства у стимулюванні інвестицій у людський капітал системи Укоопспілки [Текст] / Н. М. Гвоздик // Фінансовий простір. – 2014. – № 2. – С. 16–20.

18. Бутенко В. М. Інституційні засади розвитку соціального партнерства в Україні [Текст] / В. М. Бутенко // Збірник наукових праць Таврійського державного агротехнологічного університету. – 2014. – № 1. – С. 61–65.

19. Сердюкова О. Є. Державно-приватне партнерство як інструмент інноваційного розвитку територіальних громад / О. Є. Сердюкова // Ефективність державного управління. – 2012. – Вип. 32. – С. 323–329.

20. Newman J. Governing Public-Private Partnerships / Joshua Newman. – McGill-Queen's University Press, 2017. – 200 p.

21. Щодо розвитку державно-приватного партнерства як механізму активізації інвестиційної діяльності в Україні" : Аналітична записка [Електронний ресурс] // Національний інститут стратегічних досліджень. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/816

 

References.

1. Ministerstvo ekonomichnoho rozvytku i torhivli Ukrainy (2017), Natsional'na dopovid' "Tsili Staloho Rozvytku: Ukraina", Kyiv, Ukraine.

2. Worldbank (2016), "About Public-Private Partnerships" // The Public-Private Partnership in Infrastructure Resource Center of Worldbank, available at:  https://ppp.worldbank.org/public-private-partnership/about-public-private-partnerships

3. European Commission (2003),Guidelines for Successful Public-Private Partnerships, available at: http://ec.europa.eu/regional_policy/sources/docgener /guides/ppp_en.pdf

4. Mamonova V. V. (2011), "Derzhavno-pryvatne partnerstvo" Entsyklopediia  derzhavnoho upravlinnia, T. 5 : Terytorial'ne upravlinnia, рр. 79–81.

5. Solodarenko M. (2015), "Sutnisno-teoretychni pidkhody do rozuminnia katehorii derzhavno-pryvatne partnerstvo", Naukovyj visnyk, vol. 3, рр. 156–172.

6. l'chenko N. (2014), "Synerhiia mizhsektornoho partnerstva v sotsial'no–ekonomichnomu rozvytku hromady", Zbirnyk naukovykh prats' Cherkas'koho derzhavnoho tekhnolohichnoho universytetu. vol. 37(2), рр. 33–42.

7. Grimsey D., and Lewis M.K. (2002) "Evaluating the risks of public private partnerships for infrastructure projects",  International Journal of Project Management 20(2). – рр. 240–252.

8. Delmon J. (2017) Public-Private Partnership Projects in Infrastructure: An Essential Guide for Policy Makers, Cambridge University Press, Cambridge, UK.

9. Dejch M. (2011), "Sotsial'ne partnerstvo iak instrument vzaiemouzghodzhennia sotsial'nykh obov'iazkiv ta sotsial'noi vidpovidal'nosti" Ukraina: aspekty pratsi, vol. 6, рр. 27–34.

10. Majstro S. V. (2016), "Derzhavno–pryvatne partnerstvo iak instrument zabezpechennia staloho sotsial'no–ekonomichnoho rozvytku rehionu", Visnyk Natsional'noho universytetu tsyvil'noho zakhystu Ukrainy. Seriia : Derzhavne upravlinnia, vol. 2, рр. 243–249.

11. Vasyl'ieva O. I. (2014), "Napriamy zastosuvannia derzhavno–pryvatnoho partnerstva v sotsial'nij sferi", Derzhavne upravlinnia: udoskonalennia ta rozvytok, vol. 10, http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2014_10_3

12. Siduniak O. V. (2014), "Derzhavno-pryvatne partnerstvo: sutnist', dosvid ta mozhlyvosti vykorystannia u sotsial'nij sferi", Visnyk Chernivets'koho torhovel'no-ekonomichnoho instytutu, vol. 1, рр. 46–52.

13. Krutij O. M.,  Radchenko O. V., (2015) Publichnyj dialoh v systemi politychnoi kul'tury demokratychnoho suspil'stva, Vyd-vo ADNDU, Kharkiv, Ukraine.

14. Koliada M. O. (2013),  "Spivvidnoshennia poniat' "sotsial'ne partnerstvo" i "sotsial'nyj dialoh" u trudovomu pravi: teoriia ta praktyka", Publichne pravo,vol. 4, pp. 291–296.

15. Dubych K. V. (2013), "Partnerstvo derzhavnoho ta nederzhavnoho suspil'nykh sektoriv iak efektyvnyj mekhanizm upravlinnia u sferi nadannia sotsial'nykh posluh u krainakh Yevrosoiuzu", Derzhavne upravlinnia: teoriia ta praktyka, vol. 2, pp. 117–128.

16. Makara O. V. (2014), "Derzhavno-pryvatne partnerstvo v konteksti sotsial'no oriientovanoho rozvytku krainy", Naukovyj visnyk NLTU Ukrainy, vol. 24.1, pp. 366–371.

17. Hvozdyk N. M. (2014), "Znachennia sotsial'noho partnerstva u stymuliuvanni investytsij u liuds'kyj kapital systemy Ukoopspilky" Finansovyj prostir, vol. 2, pp. 16–20.

18. Butenko V. M. (2014), "Instytutsijni zasady rozvytku sotsial'noho partnerstva v Ukraini" Zbirnyk naukovykh prats' Tavrijs'koho derzhavnoho ahrotekhnolohichnoho universytetu, vol. 1, pp. 61–65.

19. Serdiukova O. Ye. (2012), "Derzhavno-pryvatne partnerstvo iak instrument innovatsijnoho rozvytku terytorial'nykh hromad", Efektyvnist' derzhavnoho upravlinnia, vol. 32, pp. 323–329.

20. Newman J. (2017) Governing Public-Private Partnerships, McGill-Queen's University Press, UK.

21. Natsional'nyj instytut stratehichnykh doslidzhen' (2017), Schodo rozvytku derzhavno-pryvatnoho partnerstva iak mekhanizmu aktyvizatsii investytsijnoi diial'nosti v Ukraini" : Analitychna zapyska, available at: http://www.niss.gov.ua/articles/816

 

Стаття надійшла до редакції 20.10.2017 р.