УДК 323.21:351/354

 

І. П. Динник,

Аспірант, Національна академія державного управління при Президентові України, м. Київ

 

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ДЕРЖАВИ ТА СУСПІЛЬСТВА В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ДОСЛІДНИЦЬКИХ ПІДХОДІВ

 

I. P. Dynnyk,

postgraduate student,

National Academy for Public Administration under the President of Ukraine, Kyiv

 

RELATIONSHIPS BETWEEN THE STATE AND SOCIETY IN THE CONTEXT OF MODERN RESEARCH APPROACHES

 

У статті здійснено теоретико-методологічний аналіз взаємовідносин держави та суспільства в контексті сучасних дослідницьких підходів. Ідентифіковано основні концептуальні та дослідницькі підходи щодо розуміння проблемних аспектів у взаємовідносинах між державою та суспільством, проведено аналіз основних сучасних підходів утвердження принципів побудови сильної держави та розвиненого суспільства у контексті їхньої взаємодії в сучасній Україні.

 

The article deals with theoretical and methodological analysis of relations between the state and society in the context of modern research approaches. Identified the main conceptual and research approaches to understanding the problem aspects in the relationship between the state and society, analyzes of the main modern approaches to establishing the principles of building a strong state and a developed society in the context of their interaction in modern Ukraine.

 

Ключові слова: взаємовідносини, держава, суспільство, підходи, мережеве суспільство, відкрите суспільство, закрите суспільство, сильна держава, комунікація, інформаційне суспільство.

 

Key words: relations, state, society, approaches, network society, open society, closed society, strong state, communication, information society.

 

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.

Питання взаємовідносин держави та суспільства досліджується досить цікаво та обґрунтовано в контексті нових сучасних дослідницьких підходів, а саме як це питання піднімалося у сучасній західноєвропейській філософії. Традиційне західне розуміння свободи, висунуте прогресивними мислителями ще у ХVІІ–ХІХ ст., пов’язувалось з відчуженням особистості від суспільства, невтручанням держави у приватні справи громадян, визнанням свободи особистості сферою, вільною від правового регулювання. Такий контекст актуалізації даної проблематики зумовлює наукову розвідку в напрямі пошуку методології оцінки ефективності встановлення взаємовідносин держави та суспільства в контексті сучасних дослідницьких підходів в період реформ в Україні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми. Великого значення для осмислення ідеалів свободи у контексті розуміння права, основних прав людини, ролі держави у їх забезпеченні набули дослідження українських та російських політико-правових мислителів кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Формулювання цілей статті. Метою даної статті є здійснити теоретико-методологічний аналіз взаємовідносин держави та суспільства в контексті сучасних дослідницьких підходів. Досягнення даної мети зумовлює вирішення таких дослідницьких завдань як : ідентифікація основних концептуальних та дослідницьких підходів щодо розуміння проблемних аспектів у взаємовідносинах між державою та суспільством, визначення та аналіз основних сучасних підходів утвердження принципів побудови сильної держави та розвиненого суспільства у контексті їхньої взаємодії в сучасній Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Проблема свободи, насамперед свободи особистості, її взаємовідносин з державою, посідає головне місце у творчості М. О. Бердяєва. Саме з його дослідження ми розпочнемо аналіз дослідницьких підходів у встановленні взаємодії держави та суспільства. За М. О. Бердяєвим, держава, як об’єктивне начало, не стверджує, що їй цілком належить людина, вона претендує лише на частину людини. А суспільство, яке людьми створюється довільно, не знає меж своїм претензіям, воно здатне забрати людину цілком. Ніколи не може бути примирення між претензіями особистості та суспільства, між прагненням до свободи та рівності.

Саме держава, за М. О. Бердяєвим, рятує людину від колективізму, який поглинає особистість [1, с. 76]. Державу М. О. Бердяєв розглядав як соціальний інститут, що засновується на примусовому володарюванні людини над людиною. Разом з тим, вона підтримує мінімум добра і справедливості у суспільстві. Робить це насамперед тому, що без такої підтримки хаос поглине як суспільство, так і державу. Особистість не може жити без держави, тому вона визнає її цінність, йдучи при цьому на певні жертви. Водночас особистість усвідомлює, що держава пригнічує її існування. Отже, держава – явище двозначне, вона виконує як позитивну, так і негативну місії. Між державою і особистістю завжди присутній конфлікт, адже сфера їх буття ніколи не буде збігатися. Будучи необхідною для людей, держава є передусім гарантійною, посередницькою і контролюючою установою. Із цього виходить, що в ієрархії духовних цінностей держава належить до цінностей нижчого порядку – після особистості й суспільства. Вона мусить виконувати важливий обов’язок – захищати права людини. Це стосується, в першу чергу, свободи духу, совісті, думки і слова.

Важливу роль в системі взаємовідносин держави та суспільства відіграють соціальні комунікації, а саме комунікативна теорія суспільства. Її засновником вважається Юрген Габермас та Карл-Отто Апель. В історію філософії ХХ століття Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й К.-О. Апель, автор теорії комунікативного співтовариства, увійшли як творці нового критичного вчення про суспільство – вчення, що повинно подолати відчуття тупикової ситуації, в якій опинилися традиційні течії соціальної філософії в 70-х роках ХХ століття. Обидва філософи у комунікативній парадигмі сучасної практичної філософії демократичний політичний процес намагаються інтерпретувати в поняттєвих межах дискурсивної етики, а також розглядають комунікативне співтовариство, використовуючи прагматистський інструментарій для аналізу передумов й умов комунікації та дискурсу.
Ю. Габермас в праці “Теорія комунікативної дії” зазначає, що в розвинених західних суспільствах в останні десятиріччя виникли соціальні конфлікти, що істотно відрізняються від традиційних для капіталізму конфліктів, пов’язаних з розподілом економічних благ. Вони формуються вже не в галузі матеріального відтворення та не інституалізуються політичними партіями; скоріш за все вони виникають у сферах культурного відтворення, соціальної інтеграції та соціалізації й розгортаються в доінституційних формах [7, с. 162].

У передмові до “Попередніх зауважень і підсумку до теорії комунікативної дії Габермас пише : “… я звертаюся до філософських підвалин повороту до мовної прагматики, до якого дещо інакше прагне К.-О. Апель у “Трансформації філософії”. Цю зміну парадигми я обґрунтував у “Теорії комунікативної дії” лише в контексті історії теорії суспільства” [8, с. 7]. Розв’язуючи завдання створення нової соціальної теорії, Габермас виходить з традиційного для західного суспільствознавства питання про те, як уможливлюється соціальний лад, коли індивіди діють згідно з власними цілями та інтересами, питання, пов’язане з проблемою класичної соціальної теорії – про відношення індивіда й суспільства. Дослідження такої проблематики Габермас здійснює шляхом переусвідомлення основних положень класичної соціальної теорії, сутність якої полягає в переході від соціальної теорії, що виходить з концепції дії, до теорії суспільства, засадниченої комунікацією. Звернення Габермаса до історії соціальної науки спричинене також намаганням показати розвиток самої комунікації, її відчуження й можливості подолання відчуження [8, с. 91-92].

Виходячи з концепції суспільної еволюції, Габермас досліджує шлях уречевлення (матеріалізації) комунікації, визначаючи його як роз’єднання системи і життєвого світу. Концепція життєвого світу дістає своє втілення, за Габермасом, в архаїчних суспільствах, де структури нормативної інтеграції, опосередковані мовленнєвою комунікацією, становлять системні структури. В архаїчних суспільствах неподільними є діяльність, що зорієнтована на результат, і діяльність, що зорієнтована на взаєморозуміння (комунікативна). Тому лише за умов традиційного суспільства функціональна спеціалізація поширюється на спосіб життя соціальних груп. Також, новий ступінь системної диференціації потребує єдиного керівництва, що відображається в утворенні нової площини функціональних взаємозв’язків у державі. Якщо в традиційному суспільстві держава уособлює собою організацію, в якій концентрується діяльність з управління цілим суспільством, то модерному (капіталістичному) суспільству притаманні децентралізація і розподіл управління між різними системами діяльності.

Західний процес раціоналізації, який став чинником переходу від традиційного суспільства до модерного, висунув і нові проблеми легітимації політичного ладу. Держава як влада, так само як і політичні союзи, що історично їй передували, є відношенням панування людей над людьми, що спирається на легітимне (тобто таке, що вважається легітимним) насилля як на засіб. Як показав Дж.Роулз у своїй “Теорії справедливості”, держава, як і інші соціальні інституції, має своє виправдання тоді, коли її вважають справедливою [4, с. 229-242]. “Сьогодні, - пише Ю.Габермас, - легітимуючу силу мають лише правила та комунікативні передумови, які потребують вирізнення договору чи згоди між свобідними й рівними і випадковим чи вимушеним консенсусом” [9, с. 346].

Вагому роль для розвитку концепцій суспільства у західноєвропейській філософії відіграли новітні концепції постідустріалізму та поява інформаційного суспільства як нових сучасних дослідницьких підходів у контексті дослідження взаємовідносин держави та суспільства. Новітні концепції постіндустріалізму пов’язані з дослідженнями Пітера Дракера та Мануеля Кастельса. П.Дракер свій внесок у формування нового погляду концепції постіндустріалізму зробив у праці “Посткапіталістичне суспільство”, у якій виклав власні погляди на сучасний стан і перспективи розвитку західної цивілізації. Так, описуючи тенденції, що ведуть до подолання традиційного капіталізму, П.Дракер виділяє ознаки зрушень, що відбуваються. До основних він відносить: перехід від індустріального господарства до економічної системи, заснованої на знаннях та інформації; формування нової системи цінностей сучасної людини та трансформацію ідеї національної держави у бік глобальної економіки й глобального соціуму. На думку П. Дракера, сучасна епоха – це епоха радикальних змін основ суспільного устрою, трансформації капіталістичного суспільства в суспільство, засноване на знаннях (knowledge society). У своїй концепції П. Дракер співвідносить прогрес із трьома етапами зміни ролі знання в суспільстві : перший етап пов’язаний із застосуванням знань для розроблення знарядь праці, технологій і організації промислового виробництва; другий – із застосуванням знань до процесів організованої трудової діяльності; третій (це сучасний) – характеризується тим, що знання стає основною умовою виробництва та використання для виробництва знання. У сучасному суспільстві, вважає П. Дракер, знання в його новому розумінні означає реальну корисну силу, засіб досягнення соціальних і економічних результатів. Третю зміну ролі знання П. Дракер називає революцією у сфері управління, оскільки “використання знань для пошуку найбільш ефективних способів застосування наявної інформації з метою одержання необхідних результатів – це, по суті, і є управління” [3, с. 167]. Головний висновком з концепції П.Дракера є те, що перехід до “суспільства, побудованого на знанні”, принципово змінює владну структуру суспільства – влада і контроль поступово переходять від власників капіталу до тих, хто має знання та інформацію та володіє ефективними технологіями її використання.

Суттєвою характеристикою постіндустріального суспільства, вважав
Д. Белл, є нова інтелектуальна технологія, яка використовується в прийнятті управлінських рішень. Інтелектуальна технологія, за інтерпретацією Д. Белла, припускає використання алгоритмів як правил вирішення проблем замість інтуїтивних суджень. Ці алгоритми можуть бути реалізовані в автоматичній машині, у комп’ютерній програмі або в наборі інструкцій, які основані на деяких математичних формулах. Інтелектуальна технологія пов’язана з використанням математичної (статистичної) або логічної техніки під час роботи з “організованою складністю”, якими можуть бути різноманітні, у тому числі соціальні, організації й системи.

Вирішальне значення для економічного й соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини має становлення нового соціального укладу, що ґрунтується на телекомунікаціях. Центральне місце в постіндустріальному суспільстві, відповідно до Д. Белла, займають знання, причому знання теоретичні. Найважливішу складову процесу перетворення теоретичного знання в джерело інновацій Д. Белл бачив у виникненні наукоємних галузей промисловості: хімічної промисловості, обчислювальної техніки, електроніки, оптики. Поєднання науки, техніки та економіки знаходить вираження у феномені НДР (наукові дослідження і розробки), які, на думку Д. Белла, повинні відігравати все більш важливу роль у суспільстві, що зорієнтовано в майбутнє. Ключовими інститутами постіндустріального суспільства є університети, академії та інші центри вищої освіти [2, с. 45–50, 150–160, 415, 500 – 508].

Заслуговує на увагу концепція “сильної держави” Ф. Фукуями. Ф.Фукуяма, аналізуючи технологію побудови американської моделі сильної держави, виходив з ідеї “роззосередження влади на місцях, її децентралізації, що тим самим послабляє силу її адміністративного впливу, але саме це і робить державу сильною” [6, с. 218]. На думку Ф.Фукуями, “американські державні та суспільні інститути були задумані для послаблення держави чи навіть обмеження потенціалу державної влади” [6, с. 174]. Саме такий контекст побудови сильної держави у США свідчить про її посилення через розвиток інституційного потенціалу громадянського суспільства. Важливим інструментом побудови сильної держави є розроблення своєрідної “позитивної матриці”, яка перешкоджала б її послабленню. Виходячи із цього більшість дослідників сьогодні наголошує на абсолюті свободи, який можливий лише завдяки обмеженому впливу держави. Це вказує на високий рівень самоорганізації суспільства, здатного виробити відповідну “позитивну матрицю”, яка б обмежила тиск держави на суспільство, але зберігала при цьому її функціоналізм з бюрократично-ієрархічною вертикаллю. Технократична доцільність такої матриці визначається ефективністю діалектичного запровадження двох механізмів побудови сильної держави, серед яких її обмеження – дія у чітко визначених правових стандартах та посилення за рахунок створення ефективної державно-управлінської вертикалі. У такий спосіб це ставить питання про розроблення нових принципів контролю з боку держави, оскільки сильною вважається не та держава, “яка все контролює, а та, яка за рахунок мінімального контролю досягає максимального результату” [5,
с. 24]. Отже, саме взаємодія державних органів з громадянами та інституціями громадянського суспільства зможе забезпечити побудову сильної держави.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі. Здійснивши аналіз всіх сучасних дослідницьких підходів у контексті взаємовідносин держави та суспільства варто зазначити, що вони відіграли та надалі відіграють велику роль у розвитку суспільства та держави, переходу від індустріального до інформаційного та мережевого суспільства, які є особливо актуальними в добу глобалізації. Кожний науковець розробив та обґрунтував свій підхід до розвитку даної взаємодії, але всі думки сходяться на тому, що чим більше суспільство стає інформаційним, комунікаційним, тим краще для побудови сильної держави та відкритого суспільства. Україна, як ще доволі молода держава повинна показувати всьому світові, що вона готова до співробітництва та подальшого розвитку на міжнародній арені як розвинена, молода, сильна та велика держава.

 

Література:

1. Бердяев Н. А. Философия неравенства / Сост., предисл. и примеч. Л. В. Полякова. – М.: ИМА-пресс, 1990. – С. 76.

2. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования / Д. Белл ; [пер. с англ.] под ред. В. Л. Иноземцева. – Изд. 2-е, испр. и доп. – М. : Academia, 2004. – 788 c., с. 45–50, 150–160, 415, 500– 508.

3. Дракер П. Посткапиталистическое общество / П. Дракер // Новая постиндустриальная волна на Западе : антологія. – М.: Academia, 1990. – с. 167.

4. Роулс Д. Теория справедливости // Этическая мысль : Научно-публицистические чтения. – М., 1990. – С. 229-242.

5. Топорнин Б. Н. Сильное государство – объективная потребность времени / Б. Н. Топорнин // Вопр. философии. – 2011. – № 7. – с. 20–37. – С. 24.

6. Фукуяма Ф. Сильное государство: Управление и мировой порядок в XXI веке: [пер. с англ.] / Фрэнсис Фукуяма. – М: ACT: ACT  МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006.—220, с. – с. 218. (Philosophy).

7. Фурс В.Н. Философия незавершенного модерна Юргена Хабермаса / В.Н. Фурс. – Минск, 2000., с. 162.

8. Habermas J. Vorstudien und Erganzungen zur Theorie des Kommunikativen Handelns. – S. 7.

9. Habermas J. Zur Reconstruktion des Historischen Materialismus. – 346 S.

 

References.

1. Berdjaev, N.A. (1990), Filosofija neravenstva [Philosophy of inequality], IMA-press, Moscow, Russia.

2. Bell, D. (2004), Grjadushhee postindustrial'noe obshhestvo: Opyt social'nogo prognozirovanija [The Coming Post-Industrial Society: The Experience of Social Forecasting], 2nd ed, Academia, Moscow, Russia.

3. Draker, P. (1990), Postkapitalisticheskoe obshhestvo [Post-capitalist society], Academia, Moscow, Russia.

4. Rouls, D. (1990), Teorija spravedlivosti [Theory of justice], Academia, Moscow, Russia.

5. Topornin, B.N. (2011), “A strong state is an objective need of time”, Vopr. Filosofii, vol. 7, pp. 20-37, p. 24.

6. Fukujama, F. (2006), Sil'noe gosudarstvo: Upravlenie i mirovoj porjadok v XXI veke [A Strong State: Governance and World Order in the 21st Century], ACT: ACT MOSKVA: HRANITEL, Moscow, Russia.

7. Furs, V.N. (2000), Filosofija nezavershennogo moderna Jurgena Habermasa [Philosophy of incomplete modern Jurgen Habermas], Minsk, Belorussia.

8. Habermas, J. (1984), Vorstudien und Erganzungen zur Theorie des Kommunikativen, Handelns, Suhrkamp, Berlin, DE.

9. Habermas, J. (1976), Zur Reconstruktion des Historischen Materialismus, Suhrkamp, Berlin, DE.

 

Стаття надійшла до редакції 06.09.2017 р.